Обіди для номенклатури

Розповідь Анни Сакун про обід у Києві розворушила у моїй сивій пам’яті спомин про часи перебудови, коли невтомний Леонід Рябіщук намовив мене (на той час виключеного з КПРС і звільненого з газети за профнепридатність – ст. 47 КЗОТ) перейти на обласне радіо, і ми з ним та колегами (Олександра Рогульська, Ніна Черняк, Олександр Марченко, Володимир Кудря та інші) зробили такі революційні зміни у мовленні, що їх зауважили у Києві і запропонували мені виступити на всеукраїнській конференції з проблем перебудови радіомовлення. Я працював на радіо вже 100 днів, мав говорити першим після перерви. Прогулюючись у палаці графа Толстого, де ми конферували, я надибав залу, до якої народ не впускали, бо там мали закусювати високі гості з ЦК КПУ. Свій виступ я почав саме з тієї зали. У президії стало незатишно. Увечері в готелі зійшлися колеги Рябіщука і Василь Котляр з Полтави сказав, що ті 100 днів були для мене останніми на радіо. Але вранці біля палацу на мене чекав генеральний директор Укртелерадіокомпанії св. п. Микола Охмакевич, щоб поцікавитися, чи я добре влаштувався у готелі. Трохи далі чекали житомирські радійники з пропозицією перейти до них, бо там бракувало гумориста на радіо. Після конференції Рябіщук купив в Одесі консервованих бичків у томаті на борщ, а я марно шукав по аптеках презервативи для Льоні Космина (тоді були в моді різні доручення), зате побачив на дверях незабутній напис: «Аптека дежурит. Звонок дежуранту».

Інша історія з обідом сталася, коли комсомольсько-партійний діяч Микола Білоблоцький, на той час другий секретар обкому КПУ, мав відвідати приміське село і мені звеліли терміново бути там. Я пішов до завгоспа обкому КПУ Левицького з проханням посадити мене до службового авта Білоблоцького. Левицький жахнувся: «Що ви таке говорите?» Я пояснив, що у світлі перебудови ми робимо спільну справу. «Справа спільна, але посади різні», – відрізав Левицький. Усе ж я дістався того села і побачив Білоблоцького усупроводі голови колгоспу. Секретар пригадав, що треба піклуватися про менших посадою і запитав: «Вас вже нагодували?» Я уявив собі, як його годували за рахунок колгоспу і відмовився.

Взагалі про обіди в окремих залах при районних ресторанах чи чайних можна написати книжку спогадів, і «Нова доба» могла б оголосити конкурс споминів. Я теж писав би.

Ось, скажімо, День депутата у Хацьках. Депутати виходили на трибуну з промовами, перевіреними і надрукованими у райкомі партії, читали і принюхувалися до пахощів ззали унизу, де був накритий стіл літерою П. Була горілка, а на вужчій частині стола – коньяк, бо мав бути з обкому партіїІван Мусійович Худобенко. Я рушив до коньяку і мене не зупинили. Може думали, що я теж з номенклатури, а може остерігалися зачіпати кореспондента. Випив чарку, заграла у залі музика, і я запросив до танцю вродливу молодицю, що прибула з Черкас. До мене негайно підійшов розпорядник (теж з Черкас): «Чи ви не знаєте, що з нею танцює лише Іван Мусійович?». Я не знав.

Тоді стало популярним оповідання про форель. На Уралі чекали високого гостя з Москви (на мою думку, йшлося про Суслова і місцевого Єльцина), то поцікавилися у Москві, що він любить їсти. З Москви сказали, що любить форель. Риба була лише у якомусь розплідникові на Кавказі. За нею послали велетенський військовий літак. З ризиком у бурю літак привіз форель, і її поклали у миску гостя. Він за віком мав дієту, то лише покопирсав рибу і поклав на стіл карбованця, бо вчили, що треба на провінції платити за обід.

Добре, що Анна Сакун написала про обід в столиці. Гірше, що номенклатура про це не читає…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x