Навчитися відпускати

Рівно два роки тому нас виписали з пологового будинку. Я їхала додому з жаданим усвідомленням того, що тепер ми тільки удвох: я і мій маленький рожевий згорточок, найгарніший у світі. Друзі влаштували справжнє свято виписки. І почався новий відлік мого життя.
Мабуть, окситоцину (чи як називається той гормон, який робить маму і немовля невіддільними одне від одного) у мене виділялося забагато. І як коршун я відбивала всіх, хто хотів забрати в мене дорогоцінні хвилини в єдності з дитиною. Усе сама і плювати на себе. Ми удвох і нехай весь світ зачекає. Я розуміла, що так триватиме недовго, і намагалась насолоджуватися тим часом. Бо зовсім скоро вона мене аж так не потребуватиме, як зараз. Два−три роки – і все. Встигнути. Встигнути запам’ятати кожну мить, кожну посмішку, кожну безсонну ніч, кожне 36,6 на термометрі, кожен крок, кожне падіння, кожну суконьку, крихітну-крихітну. Надихатися нею. Встигнути надихатися. Я сварила час, що так швидко біжить, не наздогнати. Через півтора року настало і в мене мамське вигорання. Окситоцин, видно, почав менше виділятися. У нас з’явилася няня, яка пару разів на тиждень давала мені можливість зробити кілька подихів без Надійки. Щоразу мене картала совість, але це було необхідне рішення. Світ для неї не має замикатися на мені.

І ось вона каже мені в садочку: «Капам-капам». Я розвертаюсь і йду між квітучих клумб, не дозволяючи собі озирнутися, стримуючи підступні сльози та повторюючи собі: «Навчитися відпускати, навчитися відпускати…»
Ми покоління, яке народилося в пологових будинках і одразу було відірване від мами – у дитячу палату, звідки нас за розкладом приносили мамам погодувати. Приносили туго замотаними у пелюшку, аби не було зайвого тілесного контакту. Ми покоління пустушки і пляшечки замість мами. Ми покоління – «Не привчайте до рук» і покоління, якому не заведено було казати слова любові. Покоління, яке з манежа переходило у візочок, а з візочка у ліжечко, поки мама пече пиріжки і натирає посуд. Але це не тому, що покоління наших батьків погане. «Вони теж нас любили, просто по-своєму», − сказала якось одна моя приятелька. Покоління наших батьків – це покоління, чиї мами були в декретній відпустці до 1 року. Покоління, яке виросло у цілодобових дитячих садочках. Покоління, яке виховували з тою метою, аби воно служило і будувало світле комуністичне майбутнє, де всі рівні, ніхто не виділяється і не висовується, не має власної думки і є просто одним великим народом, а не окремими особистостями.

Долаючи весь цей мотлох свого родинного минулого, ми виховуємо тепер своїх дітей, начитуючись теорії прив’язаності. Ми знаємо, що запорука здорового і щасливого дитинства – спокійна і щаслива мама. Ми знаємо про свої комплекси з дитинства і понад усе на світі прагнемо не помилися, вберегти від психологічних травм свою дитину. У нас є доступ до інформації, як все зробити «правильно» і ми неухильно дотримуємось рекомендацій. Наші дії часто на грані з гіперопікою і старші покоління нам кажуть: «Зупиніться, а то на шию вилізуть і ноги звісять».
Я на це посміхаюсь. Мабуть, десь підсвідомо я хочу, щоб вона вилізла мені на шию і ніколи звідти не злазила. Я поки що боюсь самої думки, що колись вона не ночуватиме вдома, а поїде у якийсь табір… І в кафе. Вона схоче колись піти в кафе не зі мною. І ще багато що без мене. Але я хочу, аби вона була готовою до зустрічі зі світом, в якому мама не на відстані протягнутої руки, не оберігає від негативних емоцій, злих людей і незручних ситуацій. А тому я вчуся відпускати… І рахую хвилини до моменту, коли ми зустрінемось знов…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x