«Цей дворик на Дмитра Байди Вишневецького, 33, у якому часто траплялося бувати з причини його суміжності із володіннями ОДТРК «Рось», більше нагадує типовий одеський чи львівський. А тут він, мабуть, такий єдиний. Дворик, що заховався від сучасності за суцільним муром будиночків із жовтої цегли». Про історію приміщення музичної школи №1 ім. М. Лисенка на своїй сторінці у «Фейсбук» розповів краєзнавець Борис Юхно.
Подумати лишень: усе тут мало змінилося ще з останньої чверті ХІХ століття. Архітектурний музей просто неба місцевого значення, хоч екскурсії води. Але з вулиці на фасаді одного з корпусів музичної школи №1 є інформаційний стенд, тож цікавим зазвичай і цього достатньо, у двір мало хто заходить.
Що на стенді – не переповідатиму. Така собі інтрига, будете гуляти містом, яке потроху вбирається в осіннє, – ознайомтесь. До речі – дуже вдале місце для сезонної фотосесії, перевірено. І навіть не мною, а кращими у справі.
То про що я. Будинки ці давно живуть з нами як музична школа імені Миколи Лисенка, хоча насправді не усі приміщення там шкільні. Власне, з таким поважним та відповідальним іменем – з 2003 року, а до цього з 1985-го – Надії Крупської. Заклад був заснований згідно протоколу від 10 березня 1923 року, у якому зазначалося, що на засіданні окружкому профспілки Робмису заслуховувалося питання про відкриття музшколи у Черкасах. Ухвала – “…прийняти всі міри перед відповідними органами для відкриття школи зметою загального розвитку широких пролетарських мас і спеціальної підготовки у вищі музичні школи”.
Тут цілковито посилаюся на більш краєзнавчу, аніж “музичну” статтю Оксани Колісник, надруковану у газеті “Місто” від 8 серпня 2002 року. Однак, саме у це приміщення на тодішній Свердлова малі музиканти вселилися аж 1959-го. Потім ненадовго поступилися місцем студентам новоствореного музучилища і повторно, але не назавжди, повернулися 1964-го.
Чому так? Бо вже в наші дні, а точніше у 2012 році, нарешті завершилася восьмилітня війна педагогів, вихованців та їхніх батьків із поважними дядями, які раніше віджали приміщення і виперли малих на вулицю. Слідом, як ведеться у ньовітні часи, у їхніх класах оселилися ділові люди.
Однак торжество справедливості через судові терни – то єдиний, хоча й найбільший плюс у цій історії. Коли дяді втратили впевненість у непохитності своїх позицій, вони на зиму відрубали опалення, а вже й до цього старий будинок кричав “караул!”
Ситуація мало змінилася й дотепер. Власне, хід прогнозований: довести об’єкт до ручки і під приводом його аварійності перевести заклад в інше місце. А на цьому… Ну та варіанти як для Черкас очевидні, місце “жирне”.
Все це пригадалося, коли влітку почали зносити найглибше дворове крило. Так, тріщина у стіні була, але це щось абсолютно нове у реконструкції. Наші “технології” не залишають щонайменшого сумніву у тому, що відновлювати його у первозданному вигляді ніхто не буде і навіть не збирався. Запросив на “екскурсію” свого давнішнього напарника по мандрівках міськими закапелками Юрія Мезенцева. Якусь мить він постояв мовчки і підсумував: “це всьо, будинку *****”. Грубо, але візуально хіба випадає на інше?
Аби не на сумній ноті та в традиційному краєзнавчому контексті, скажу ще таке. Свого часу при школі якось сам собою організувався справжній музей, і довго ніхто навіть не замислювався над таким фактом. За кілька десятиліть тут назбиралося близько двох тисяч тематичних експонатів. Здебільшого це листи, рукописи нот, подаровані книги і картини, звукозаписи відомих митців колишнього СРСР, багатьох зарубіжних виконавців, республіканських керівників, космонавтів. Серед імен – Дмитро Кабалевський, Григорій Майборода, Сергій Образцов, Маріета Шагинян, Тихон Хренніков, Михайло Шолохов. Є листи від Індіри Ганді, Фіделя Кастро, дочки Шаляпіна – Ірини. На сцені школи виступали Марія Познанська і Зара Долуханова, Соловйов-Сєдой і Платон Майборода, Рудольф Керер і Леонід Коган, які залишили записи.
І невже невдовзі такий супутній доробок Першої може розчинитися у часі, не кажучи вже про самі будинки? Все можливо. Бо ж давно десь тріснуло…
