Віктора Зорькіна в рідних Моринцях знають усі й кожен. Управний майстер із золотими руками, він самотужки відновив-відбудував старовинну «хату чумака». А в самісінькому центрі села знаходиться його унікальна чи то майстерня, чи кав’ярня, чи, може, й оригінальний паб. Або й просто «Арт-клуб для зустрічі ділових і цікавих людей» – саме такий напис красується на дерев’яній дощечці біля приміщення.
Сам чоловік зізнається, що чи не все життя мріяв про ось такий власний затишний куточок, де можна було б працювати по дереву, музикувати, просто насолоджуватися життям.
– Коли вийшов на пенсію, викупив це приміщення і зробив у ньому майстерню. Робив тут усе своїми руками. Ще є багато задумів, хотілося б довести до ума, але не вистачає коштів, – говорить чоловік.
– У вас тут стільки всього: надворі човни-довбанки стоять, усередині дерев’яна саморобна ванна, музичні інструменти, барна стійка… То все ж, чим тут у Вас можна зайнятися? Хто тут буває?
– Збираємося сім’єю, з друзями зустрічаюся, однодумцями. Та не хочу робити в цьому місці повноцінного кафе-бару, щоб приходили чужі й дихали пивом, – лише найближчі. Готуємо щось смачненьке. Граємо гуртом: я ось умію на гітарі бриньчати, люблю рок.
А що дерев’яне – то мої роботи. Ванна з тополі, бо ця деревина найкраща для подібних робіт – висихає і не розколюється, адже там волокна, як вата. Довбав її місяці зо три. Ковалі в Черкасах зробили ось сокиру спеціальну, щоб деревину було зручно вигрібати.
А в дворі два човни, один ще не закінчений. В Україні подібних немає, принаймні, так думаю. Це довбанки, такі якути роблять. Сам народився в тих краях, от і тягне до цієї культури.
– Там і навчилися працювати з деревом?
– Навчився? Та ні, я зараз вчуся. Це моя стихія. Як загорюся ідеєю, то не спинюся, поки не зроблю до кінця. Забуваю, чи їв, чи ні. Кави попив – і давай далі. Дощ іде, накинув на себе брезент, і мерщій до роботи. Став, і за один подих зробив.
– Вся майстерня, крім Ваших робіт, наповнена цікавими старовинними речами. Як вони потрапили до Вас? У селі збирали?
– Коли починаєш щось робити, то й збирати не треба, само прийде.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю чотири доньки і п’ятого сина. Дві донечки – найстарша і найменша – в Іспанії. Вже давно там, облаштувалися, повертатися не планують. Старша Віточка поїхала, як зазвичай наші люди їдуть, нелегалом. А зараз вона там медик. Та, щоб отримати право працювати в лікарні, мусила перенавчатися, і мова йде не лише про медичні курси – навіть школу з четвертого класу там пройшла. Здала на права, зараз сама кермує авто. Їй було біля тридцяти, як туди поїхала.
А тоді за Вікою поїхала наймолодша, Яночка, теж там облаштувалася, три місяці тому народила хлопчика.
А дві доньки лишилися біля мене – одна в Моринцях живе, Ліля – викладає образотворче мистецтво, веде гуртки, займається петриківкою, зараз розписує школу. А це велика робота, допомагають їй і черкаські майстри. Горить ідеєю зробити Моринці наймальовничішим селом. Хоче розписати тут все – ворота, дороги, стіни будівель, щоб потрапити до Книги рекордів Гіннесса. Звісно, на це все потрібна сила грошей, тому справа просувається повільно.
Четверта донька живе в Звенигородці, виховує трьох діток. Музикант, закінчила Уманський педагогічний. А син на контрактній службі, третій рік дослужує в Одесі, в морехідці.
– А з дружиною своєю скільки років разом?
– Із 73-го. Але ми вже, як то кажуть, розбіглися – вона чотири роки в Іспанії живе, до дівчат поїхала. Вже прочитана книга: вона там, я тут.
Познайомилися в Моринцях, вона сама місцева. В Херсоні закінчила хореографічне училище, викладала танці. Дуже хороша людина, історик, цікавенний співрозмовник, друзів має прекрасних… Це я трішки непутьовий. Усе життя бурлило, по світу носило, шукав себе, аж на старість спинився.
– «Шукав себе» – то що ж Ви робили?
– Та все робив. І на Камчатці був, у море ходив: і простим матросом, і судовим художником…
Батько мій – мореман, ходив на поштовому судні. Після війни, через крайню скруту, не маючи за що виживати в Моринцях, мама приїхала на Сахалін, та й влаштувалася поваром на той же корабель. Згодом вони одружилися, і народилося нас двійко: я – Вітя і старший – Боря.
А тоді мама мусила повертатися в рідні Моринці. Мені саме виповнилося сім років. Тож двічі провчився у першому класі: спершу там, а тоді й тут – не знав української мови. Та якось закінчив школу, а тоді й училище будівельне.
Та попри все мене море тягнуло. Марив ним і вдень, і вночі. Але щоб іти в морехідку, треба був дозвіл батьків. Маму ж те море пекло все життя і, не бажаючи такої долі, як у батька, у дозволі відмовила.
Та після армії таки закінчив училище в Одесі, а щоб потрапити на корабель, працював у порту вантажником. Влаштуватися було важко – найменший ґандж зі здоров’ям, і ти вже не пройдеш. Товариш зробив виклик на Камчатку, там умови важкі, плинність кадрів велика, тож зумів прилаштуватися. Проходив три роки. Уже мав сім’ю, двох доньок. Заробляв яку копійку, їхав додому – будувався, дім звів.
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Певне, що так. Маю все, про що можна мріяти: будинок побудував, дітей чудових народив і виховав, вони подарували мені онуків.
Дуже хотів власну майстерню, такий собі затишний куточок, щоб для душі, щоб все тут було під мене. Зробив такий, а тепер, якимось дивним чином до майстерні по дереву перекочували й каструлі. Як якесь свято – так у мене тут готовка на повну йде. Ось був «Ше.Fest», то й поварів винаймали, тут таке дійство робилося, на гостини навіть Василь Шкляр завітав, щороку поезію в нас читає, весело було. Але ж як із цією кухнею зайнятий, то й мало кого бачу, хіба аж увечері.
– Про що Ви мрієте?
– Щоб не було хамства і сваволі, народ жив добре. Щоб ми своє навчилися шанувати, аби до нас їхали, бо тут є на що подивитися.
– Ви вірите в Бога?
– Християнство, яке нам силою насадили, не сприймаю. Наші предки жили в гармонії з природою. А от християнство поставило нас на коліна: вдарили у праву щоку, то підстав ліву, і ще – всі ми раби Божі. Та не буду я рабом Божим! Ми вільні, створені прекрасними для щасливого й красивого життя на цій землі. І це є рай: ось тут, поруч, він уже створений, не треба його чекати після смерті. Насолоджуватися треба кожним днем і кожною хвилиною, що є зараз, бо вона – прекрасна!
Світлана Лазоренко, фото Олександра Рибалки
