Про бажання допомагати іншим, Кощія Безсмертного і розчин з сіллю від зубного болю, психологію і роботу у великому колективі, відпочинок на кухні та добреники для найрідніших… Відверто про своє життя розповідає начальник філіалу – Черкаського обласного управління «Ощадбанку» Валентина Оніщенко. Колектив «Нової Доби» вітає пані Валентину з ювілеєм, який вона святкує 24 вересня.

– Валентино Василівно, знаю, що Ви вже давно працюєте в банківській сфері. Як трапилося, що прийшли в цю професію?
– Справді, в банківській системі я з 85-го року. На роботу до «Ощадбанку» прийшла на початку двотисячних. А як сталося, що обрала цю непросту професію, то й не скажу. Адже в дитинстві мала зовсім іншу мрію.
– Поділитесь, яку?
– Хотіла бути лікарем. З дитинства отримувала неймовірне задоволення, коли вдавалося комусь допомогти. Колись подивилася мультик про Кощія Безсмертного – там у нього боліли зуби і для лікування бідолахи використовували розчин із сіллю. Побачене якось довелося використати на практиці – в бабусі розболівся зуб, я зробила їй розчин із сіллю, і це подіяло. Пам’ятаю, тоді дуже тішилася, що змогла зарадити проблемі.
Зараз розумію, що хоч і не стала лікарем, проте професію обрала правильну, адже тут теж маю змогу допомагати. А відтак, отримую задоволення від того, що роблю щось корисне. За це й люблю справу, якій присвятила життя.

– Розкажіть про свою родину.
– Вона в мене прекрасна: маю коханого чоловіка та двох синів. Старший – уже одружений, подарував мені двох чарівних внучат. Також у мене прекрасні мама і сестра.
Часто зустрічаємося з дітьми, організовуємо спільні відпочинки. Відвідуємо гуртом маму. Мені в цьому плані неймовірно пощастило, адже родина дуже дружна, підтримуємо тісні зв’язки із двоюрідними братами та сестрами.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні дітей?
– Умисне ми ці моменти з чоловіком не обговорювали. А якось трапилася ситуація: молодший син у коледжі отримав не дуже хороші оцінки, почала гримати на нього й почула від дитини: «Мамо, ну що ті оцінки… Ти ж завжди говорила, що головне бути хорошою людиною. Я і виріс таким…» Саме після цих слів збагнула, що для нас важливим було виростити порядних і добрих людей. У них багато друзів, з ними цікаво, вони щирі й позитивні.
А ще прагнули, щоб і між синами були хороші стосунки, щоб були справжніми друзями одне для одного, навіть коли виростуть і матимуть власні сім’ї. Гарним прикладом у цьому плані стали наші стосунки з сестрою, ми по життю не лише подруги, а найкраща підтримка одне для одного.

– Вважаєте себе щасливою і чому?
– Звісно, щаслива. Адже життя подарувало все найважливіше: прекрасну сім’ю, дітей, роботу, друзів. Власне, завжди на шляху здебільшого траплялися позитивні люди. Тому й переконана, що злих і поганих дуже мало і найкраще на них просто не звертати уваги.
– Що в житті стало найбільшим випробуванням?
– Визначити щось одне, найбільше – важко. Адже все життя – це випробування, на кожному етапі доводиться проходити таку собі перевірку на міцність.

– А чим можна Вас розізлити?
– Насправді, мене розізлити дуже й дуже важко. Приміром, у роботі найбільше дратує байдужість. От коли людина не вміє, чи щось не виходить, завжди можна роз’яснити, показати, направити, і з досвідом усе прийде. Але коли ж не цікавиться і не хоче навіть спробувати щось змінити – тоді злюся.
А власне я дуже не люблю скандалів, сварок, підвищених тонів – завжди важко переживаю такі ситуації. Тому намагаюся все вирішувати мирно, спокійно, врівноважено. І це також стосується сім’ї. Коли помічаю, що хтось із близьких незадоволений, роздратований, ніколи не відповідаю тим же. Треба трішки часу, емоції послабнуть і тоді можна спокійно поговорити і все вирішити.
– Що зазвичай робите перед сном?
– По-різному буває. Колись дивлюся телевізор, іншого вечора – читаю книжку, буває спілкуюся з дітьми по телефону. Від настрою залежить та ситуації.

– Чи вірите Ви в Бога?
– Вірю, є сила над нами, яка спрямовує, підказує, посилає знаки. Ходжу до церкви, можливо, не так часто, як потрібно, та все ж. А ще вірю, що кожен обов’язково має дотримуватися заповідей, особливо не нашкодити ближньому своєму.
– А от щодо книг, маєте улюблену? Що сподобалося з останнього прочитаного?
– Із останніх, що запало в душу, «Перехрестя» – там справді є чимало мудрих речей, які вчать жити, осмислювати вчинки, задуматися, чи варто щось змінити.
А також читаю чимало спеціалізованої, фахової літератури. Ще замислююся над освоєнням нової спеціальності – психолога. Адже колектив великий, характер у кожного свій і знайти підхід і спосіб найкращої мотивації – не просто.

– Вам вдалося побудувати успішну кар’єру, реалізуватися як жінка. А все ж, що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Я думаю, що досягнення десь у майбутньому. Кожна людина, певне, вірить, що найбільше – ще десь попереду. Задоволена тим, що маю, але й зупинятися на цьому не хотілося б.
– Ви дуже багато працюєте, а що допомагає розслабитися, відволіктися від повсякдення?
– Мабуть, кухня, коли готую якісь добреники для своїх домашніх. Вони звикли, що в мами завжди є щось смачненьке приготовлене, якась випічка обов’язково. Друзі й діти хвалять мою кулінарію, запевняють, що смачно. А по тому, що на тарілках рідко щось лишається, вірю – говорять правду.

– А маєте якусь коронну страву?
– Та власне готую все. А от внук завжди замовляє піцу або тортик.
– Певне якщо багато готуєте, то й гості приходять часто?
– Справді так. Це ще з молодих років повелося – жили завжди дружно, весело, тому в домі постійно хтось є. Дивлюся на сім’ю старшого сина – і в них так само. Це, певне, передалося на генетичному рівні (сміється – Авт.).

– Про що Ви мрієте?
– Я не так мрію, як ставлю перед собою конкретні цілі. Без цього життя було б нецікаве – треба завжди кудись рухатися, чогось досягати. Коли, працюючи в Корсуні-Шевченківському, отримала запрошення перейти на роботу до Черкас, одразу погодилася. Хоча знала, що попереду важка робота над собою. Адже мала організовувати великий колектив, несла відповідальність за кожного. Це непросто, але в тому й смак.
Коли тут все налагодилося і ввійшло в русло, поставила нову мету – захистити кандидатську роботу. До речі, вчилася в інституті, коли вже мала двох синів. І це були часи без комп’ютерів, Інтернету, тож всю інформацію можна було отримати тільки в бібліотеці. Тому звикла багато працювати, жити насичено, активно. Коли трішки щось послабляється, потрібно вигадати чи поставити перед собою нове завдання і рухатися далі.
Власне, це мій девіз – не зупинятися на досягнутому, йти вперед, але й не втрачати тих людей, які йдуть поруч. Адже завжди, за будь-яких умов, потрібно лишатися людиною.