СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Новини » Суспільство

Роздрукувати        Друкована версія

Руслан Чикало: «Для мене жити – це вже щастя»

Дата: 29-09-2017, 10:26.

Руслан Чикало: «Для мене жити – це вже щастя» Про роботу електрика, старий велосипед, який і досі на ходу, полювання без жодного пострілу та зустріч із Грушевським… Відверто про своє життя розповідає директор Департаменту соціального захисту населення ОДА Руслан Чикало.

– Де Ви навчалися і чому обрали такий фах?

– Після школи спершу був політехнічний технікум у Черкасах. Потім – Черкаський інженерно-технологічний інститут, принаймні ще тоді він носив таку назву, здобув спеціальність інженера-електромеханіка. Хотілося працювати в цій сфері, подобалася робота за технічним напрямком. Ще під час навчання підпрацьовував електриком.
Згодом закінчив Національну академію при Президентові України в Дніпропетровській області за напрямком державне управління.
– А як склалося: Ви були електриком, а подалися працювати на держслужбу?
– На жаль, як виявилося, в той час, а це був кінець 90-х років, електрики не були потрібні. Натомість запропонували йти в держслужбу. В 2004 році Головне управління Пенсійного фонду в Черкаській області запросило на роботу, очолив один із відділів – господарського забезпечення.

– Робота подобається?
– Вона цікава, пов’язана з людьми та їхніми клопотами. До нас звертаються найуразливіші та найнезахищеніші категорії населення. І хоч дуже непросто переймати всі ці життєві історії, проте приємно бачити конкретний результат, коли вдалося допомогти.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю дружину, це другий шлюб. Двоє дітей: синові двадцять один рік, донці – буде скоро десять. Дружина теж держслужбовець, познайомилися з нею у Пенсійному фонді.

– У Вас двоє дітей. Що було найважливішим у їхньому вихованні, якими Ви хотіли їх бачити?
– Насамперед, намагалися їх виховувати добрими, людяними, готовими допомагати й підтримувати інших. Щоб у жодному разі не було егоїстичності, байдужості. Донька, наприклад, постійно підтримує воїнів АТО: долучається до акцій з виготовлення оберегів чи малюнків для військових. А ще займалася захистом безпритульних тварин.
Важливо, щоб діти були розумними. Зараз син знає кілька мов, зокрема англійську та польську. Донька так само посилено вивчає англійську. Власне, щоб бути успішним у сучасному світі, знання мов неабияк потрібне. Також доня займається в гуртку для юних журналістів.
– Пригадайте свій найяскравіший спогад із дитинства.
– Коли мені в десять років бабуся з дідусем купили велосипед. Їздити вмів – брав двоколісного в друзів та сусідів, та свого не мав. Аж трапилася така радість, море вражень! Він і донині працює.

Руслан Чикало: «Для мене жити – це вже щастя»


– Розкажіть про своє хобі.
– На жаль, через неймовірну зайнятість надто багато часу не захоплення не маю. Однак подобається риболовля і полювання. Та й просто побути на природі – найкращий відпочинок. На полюванні буваю лише, аби походити по лісу: два роки як мисливець, та жодного разу не стріляв (сміється – авт.).
На риболовлю ходимо з дітьми, найбільший улов – колись витягнув коропа кілограмів на три-три з половиною. Це було на платному ставку.
– А як щодо подорожей, подобається бувати в нових місцях?
– Колись на попередній роботі, а пов’язана вона була з прийомом і переробкою брухту, їздив по всій Україні. Потрібно було налагоджувати співпрацю в різних регіонах. Тоді довелося побачити чимало міст і місць. А от закордон не приваблює.

– Любите куховарити?
– Не дуже, але як і готую, то, як правило, це щось смачненьке. Наприклад, шашлик. До всього, це не жіноча страва. Картоплю фаршировану м’ясом. А коли треба, то можу готувати все елементарне: яєчня, макарони, суп. Тобто готувати вмію, але не люблю. Цим більше дружина займається.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Чищу зуби, а ще, як правило, переглядаю новини, можу подивитися телевізор.

– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Для кожного розуміння щастя – своє. Для мене жити – це вже щастя. Звісно, як будь-якій людині хочеться жити добре. Нині такий непростий момент у країні, коли йде війна, багато внутрішньо переміщених осіб… За день назбираєш, як губка, на себе стільки негативу, що надвечір стаєш сам не свій. Приходжу додому, радію сім’ї, дітям, затишку. Проте якогось внутрішнього спокою не вистачає. Лягаю спати, а в голові купа думок і планів на наступний день, адже треба все встигнути, навантаження дуже велике. Працюємо в непростій сфері, багато незадоволених, нещасливих людей, всім хочеться допомогти, кожного шкода.
– Якби була можливість зустрітися з якоюсь відомою людиною, з теперішнього чи минулого, кого б Ви обрали?
– Можливо, з Грушевським…

– А чому саме з ним?

– Бо «профукав» УНР. Хотілося б спитати, як він міг? Тоді можна було відійти від Росії, стати незалежними, дивує, як можна було втратити таку нагоду. Сумно якось із цього…
– Ви вірите в Бога? Як часто ходите до храму?
– Вірю, а в церкві буваю щосуботи. Є така внутрішня потреба. Проте намагаюся ходити не на служби, просто йду до Бога. В храмі можна відпочити душею, відклавши всі переживання.
Не подобаються ось усі ці розмови навколо київського чи російського патріархатів. Бог один, для людини ці суперечності не приносять користі. Вони не потрібні, це перерозподіл влади.

– Що в житті було найбільшим випробуванням?
– Коли при «попередниках» «попросили» піти з роботи. Тоді дуже багато друзів, принаймні на той момент цих людей сприймав саме так, відвернулися від мене. Боялися спілкуватися, ігнорували. Це було важко.
– Як вдалося пережити цей період?
– Змінив погляди на життя, пріоритети. Змінив друзів. То був момент, який просто треба було пережити. Час усе розставив на місця.

– А що може Вас розізлити?
– Я людина терпляча, дуже. Терплю, аж поки не закипить.
Не люблю, коли брешуть, за таких умов не побудуєш нормальних відносин. Нещирих людей зневажаю: коли в очі одне, а поза очі – вже інше. Ось це може мене вивести із рівноваги.
– Про що Ви мрієте?
– Що наші діти житимуть краще, ніж ми. Що їм не доведеться думати, де знайти роботу, як прогодувати сім’ю, де жити. Мені б дуже хотілося для них ось такого легкого життя, щоб вони отримували найкраще, були самодостатніми, успішними.
Синові завжди кажу, що треба працювати в Україні. Хоча він хоче виїхати закордон, адже він програміст, там таку спеціальність цінують більше, ніж у нас. Власне, це стосується практично всіх професій.

– Вірите, що такі зміни можливі в нашій країні?
– Вірю, і на своєму рівні роблю все, що від мене залежить, аби так і було.
«Нова Доба» вітає героя публікації з Днем народження і дякує за співпрацю!

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації





Теги: черкаси, черкаська область, Руслан Чикало, робота, сім’я, директор Департаменту соціального захисту населення ОДА, навчання, Пенсійний фонд


Черкаси наживо

77-річний пенсіонер-денсер Олександр Ковальчук відкрив клуб танцю. Його учнями стали понад півсотні охочих танцювати. У репертуарі: фокстрот,
Борис Юхно, черкаський журналіст і письменник, у прямому ефірі телеканалу «Прямий» розповів про історію Черкас та власну книгу, присвячену періоду
Поезія оминула цензуру ...
Лев Хмельковський, RSS
На Андрія, у музеї ...
Юлія Вовкодав, RSS
Зоряні війни за гендерною ознакою ...
Владислав Бедринець, RSS
Горішок для мами ...
Юлія Фомічова, RSS
Варто читати старі календарі ...
Лев Хмельковський, RSS
Добро – поряд ...
Анна Сакун, RSS
Філософи... філософствують! ...
Володимир Даник, RSS