«Місця» нашого життя

Останній прихисток. Протягом життя ми буваємо в різних місцях. Маємо своє робоче місце, улюблену лавку в парку чи дерево в лісі. Маємо дім, свій коточок, де можна заховатися від усього. Визначаємо своє місце у цьому світі. І так колекціонуємо ці місця, як марки у життєвому альбомі чи листівки із зазначенням координат, переглядаючи їх час від часу, повертаючись до них у спогадах, мріючи опинитися там знову. Проте є такі місцини на карті координат людського життя, які зовсім не назвеш «місця щасливих людей». Я б сказала навпаки – місця, де щодня випрошують у Бога смерть і з кожною секундою вдихають розчарування, біль, жалість і… самотність. Сьогодні опинилася в такому – це, як модно зараз називати, будинок для престарілих.

Без пальців рук, без ноги, відсутній зір чи слух або все разом, не ходять ноги, немає сил підняти руки, післяінсультний стан… Такі там люди живуть роками: від 1 до 17 років. Поки смерть таки не змилостивиться й не прийде самотньої ночі на поріг кімнати. Середній вік «мешканців» – 80–82 роки. Є і старожили – 99 років. Я відвідала будинок, де проживає 31 особа. Поспілкуватися вдалося лише з половиною, інша – вже просто неадекватні або глибоко у собі, або закуті у кайданки страшних хвороб.

Очі, в яких майже або повністю відсутній зір, наповнені слізьми, що просто бурхливим океаном і шепотом його хвиль розповідають тяжкі історії. Це історії про побиття, тяжку роботу на чужині, вбивство, втечу від рідних дітей чи глибоку самотність, яка, зрештою, поглинає тебе як синій кит.

Є історії, в яких замовчують непотрібність власним дітям, які живуть усього за 3 будинки від місця перебування рідної матері. Є й такі, де життя забрало усіх рідних, залишивши самотнє серце битися у грудях зневіреної жінки. А є історії з одним простим висновком, який вгризся мені аж у кору головного мозку «Поки маємо здоров’я, ми потрібні скрізь. Щойно ми його втрачаємо – залишаємося із собою сам на сам. Роки пролетіли пташкою, а все, що ти зробив розвіюється попелом на крилах вітру»…

Це місце – останній прихисток душі перед польотом у вічність. Там тепло, турботливо і неймовірно боляче. А ще – страшно. Так страшно, що аж сковує тіло, і ти 17 років просто дивишся у вікно і чекаєш… чекаєш наступної подорожі у… хотіла б написати «життя», але тут можна підставити лише одне слово «смерть»… І маршрут цей не залежить від кількості народжених тобою дітей, прожитих років із чоловіком чи «великої родини за столом». Ми приходимо у цей світ самі і піти з нього теж маємо самі. Що раніше це усвідомити, то краще.

Фоторепортаж можна переглянути тут

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x