Новина із категорії: Юлія Фомічова, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Три епізоди про війну і мир

Три епізоди про війну і мир
Юлія Фомічова, RSS
Дата: 14-10-2017, 10:18.
День захисника Вітчизни. Тепер не в лютому, а в жовтні. Тепер має інше значення. Пам’ятається мені, скільки за своє життя купила наборів для гоління і вручила чоловікам, які до захисту Вітчизни мали дуже опосередковане значення, але я твердила: «Вітаю, ти мій захисник!». Від чого він захищав? Не згадаю. Коли на мене й нападали хулігани, «захисників» чомусь поруч ніколи не знаходилось. Можливо, захищали від дощу. Парасолькою. І то моєю. Все. Тепер ми знаємо, хто такий захисник Вітчизни. Можемо навіть знати по імені, бо він може бути знайомим. Але що насправді ми знаємо про війну, якщо на ній не були ні разу? Отож, я спробувала описати стереотипи про війну в Україні. Редакція може не поділяти думку автора, а всі збіги вважати випадковими.

«Війни немає»
Знайома якось каже у черзі під лікарняним кабінетом: «Не розумію я цієї війни. І не треба розказувати мені про патріотизм. Війна – це коли воюють, а не сидять в окопах». Я тоді промовчала. Інколи друзі важливіші, ніж переконання, що б там не стверджував класик. Але хочу сказати тепер: те, що ви не розумієте війни, не означає, що її немає. Якщо ви це стверджуєте, то будьте готові до того, що ви образили чиїсь почуття. До війни можна ставитися по-різному, як і в кожного поняття про смерть відрізняється. Але в цивілізованому суспільстві люди вміють бут толерантними до тих, для кого війна – особисте горе. Уявіть, що через одну людину в черзі сидить жінка, яка втратила там єдиного сина. Просто поставте себе на її місце. Все.
Про патріотизм. Його так само по-різному кожен розуміє. Я завжди пропоную уявляти, що Батьківщина – це твоя родина. На неї напали. Її вбивають. Катують. Знущаються. І глава сім’ї такий каже: «Це не моя війна». І далі лежить на дивані й дивиться телевізор. Коли гвалтують його дружину, він каже: «Я не народжений воювати, я потрібніший тут». І спокійно йде на роботу. Коли міна падає на дитячий майданчик, на якому граються його діти, він іде до військкомату. Відмазатись від армії. Це дуже грубе порівняння. Але якщо ти живеш в цій країні, народився в ній, маєш її паспорт, то це твоя Вітчизна. А її народ – твоя родина. Так, дехто мислить саме так. Якщо ви вважаєте інакше – це ваше право. Ніхто не закликає воювати всіх. Але чи можете ви тоді розмірковувати про патріотизм? Із тих, хто на передовій, дехто бачив дітей, які гралися на майданчику, коли туди впала міна. Вони там, бо не хочуть, щоб міна впала на майданчик, на якому граються їхні діти. Хтось каже: «Дід воював, прадід воював. Чим я гірший?». І йдуть, бо так заведено в їхній родині. Дехто нарешті бачить для себе чоловічу роботу. І міняє на неї офіс чи бізнес. Але так чи інакше, вони захищають від катувань і смерті кожного з нас. Бо вони знають, що якщо всі повернуться додому, війна прийде в їхній дім. Але то вже політика.
Про «сидять в окопах». Кожен відвойований метр – це ризик життями. Якщо хтось із ваших знайомих привіз новини з третьої лінії обороні, не думайте, що війна всюди така. Якщо в новинах показують тільки зради, а не перемоги, це не обов’язково так. І знову ж таки поставте себе на місце тих, в кого бій через день. Не вірите? Є можливість перевірити.

«На війні заробляють»
Читала якось пост одного черкаського «сепаратиста» про те, як він на пошті часто зустрічає свою сусідку. Мовляв, у неї чоловік на війні і постійно їй передає велетенські посилки. А вона коли їх приймає, аж червоніє від сорому. Він натякав на те, що той їй передає щось цінне. Я не можу судити про те, що передавав чоловік сусідці того фейсбучного користувача. Але я теж червонію. Коли отримую велетенські посилки звідти у період, коли підрозділ передислоковується з одного місця на інше: аби не загубилося в дорозі, вони передають все додому. Чи в міжсезоння: на збереження літні чи навпаки зимові речі. Там особливо нема де зберігати. Я червонію, бо не можу сама то донести. Прошу когось. І мені здається, що всі думають навколо, що чоловік наді мною так знущається. Щось цінне? О так. Мішки смердючої форми, яку не завжди можна позбавити запаху після першого прання, драна білизна, нечищене взуття. Це неабияка цінність. Особливо, якщо куплене із грошей сімейного бюджету. Війна четвертий рік, а воїнам досі видають форму, яка спалахує мов сірник або стає пластиковою у мороз, взуття, в якому ноги не дихають і навряд чи зможуть втекти, раптом що.
А про те, як на війні заробляють, то спірне питання. Таке ж як і про продажних журналістів. Вчителів-хабарників. Чесних суддів. Не можна всіх під одну гребінку. Там воюють тисячі. Можливо, хтось і займається контрабандою. Хтось чимось приторговує. Хтось щось краде. Хтось забирає те, що лишилось від сепаратистів. Хтось відправляє всю зарплату сім’ї. А хтось всю зарплату витрачає на потреби війни. Хтось дружить із командиром і має гарні заробітки і медалі. Хтось не дружить. І не має. Комусь буде соромно попросити волонтерів про бронежилет. А хтось не соромиться просити шкарпетки. Четвертий рік поспіль. У кожного там своя мета. Хтось втік від домашніх проблем. Хтось хоче здійснити подвиг і стати героєм. Хтось просто не може по-іншому. Але я не знаю жодного, хто воював і повернувся звідти мільйонером. Отак просто з передової. Не існує тільки чорного і білого. Є сіре. Навіть якщо воїн на війні щось заробив, він урятував вам життя. Скільки коштує ваше життя?

«Війна втомила»
Це рідко почуєш від тих, хто воює четвертий рік. Вони не кажуть, що стомилися від війни. На мирній території від цивільних можна часто почути: «А що ж нам робити? Їсти чотири роки хліб з водою і цілими днями плакати?». Ні. Не треба плакати. І можна навіть ікру. Чорну. Це ж не вода з калюжі «на нулі» − можна собі дозволити, коли хтось прикриває твою п’яту точку. А якщо серйозно, то останні дані, які я знайшла: близько 10 тисяч життів в Україні забрала війна. Війна триває три з гаком роки. Отже, за рік гине близько 3000 осіб. Тобто в середньому десятеро людей гине щодня. Статистика – жорстока річ. Зрозуміло, що в історичних боях гинули сотні, а є дні без жертв. Але все ж. Четвертий рік країна тільки на війні втрачає десятьох людей. І продовжує фестивалити, витрачати гроші на будівництво фонтанів, салютує – а не кидає зусилля на якомога швидшу перемогу. Я проти крайнощів. У мене теж росте дитина. Я радію кожній миті. І радію життю. Ми вміємо відпочивати. У нас є дозвілля. Але все має бути в міру. Не кожен народжений воювати. Комусь і в час війни треба виховувати дітей, лікувати людей, приймати закони. І навіть співати. І танцювати. Але робити вигляд, що тебе війна не стосується, нечесно стосовно тих, хто тебе захищає від цієї ж війни. Хто захищає твою Вітчизну. Тобто твою родину. Тобто тебе.

Теги: черкаси, черкаська область, війна, мир, АТО, військові

Черкаси наживо

Черкаський «Плюшкін». 76-річний черкасець понад 10 років складає на своєму подвір’ї непотріб. Речі збирає по смітниках і все несе додому. Сусіди
Росія повертає ракети на рейки ...
Лев Хмельковський, RSS
Донька Шевченківського краю ...
Сергій Мошенський, RSS
Є у Городищі – ...гуморист! ...
Володимир Даник, RSS