Основний принцип у роботі Вікторії Наумчук, як у футболі, – лише злагоджена командна робота приведе до успіху. Пані Вікторія понад 20 років працює в Черкаському обласному краєзнавчому музеї, нині завідує відділом етнографії. Любов до музейної справи прийшла ще в студентські роки, хоча за фахом вона – філолог. Вікторія Миколаївна закінчила Черкаський національний університет. Про роки навчання згадує з теплом.
Захоплення етнографією від неординарного викладача
− Не диплом вирішує, яким буде твій подальший шлях, а покликання і люди, які зустрічаються на життєвому шляху. Я кожного викладача згадую з любов’ю й усіх їх пам’ятаю, – розповідає Вікторія Наумчук. − Музейна справа прийшла не сама собою, а з викладачами. На третьому курсі навчання у нас був предмет «Етнографія». Його викладав – на той час мені зовсім не відомий, захоплений музейною справою – Микола Павлович Корнієнко. Форма роботи і лекції були нестандартними. Саме він зламав деякі стереотипи, яким має бути викладач. Костюм, краватка, портфель у Микола Павловича були відсутні, він приїздив на лекції прямо з відряджень. І завжди говорив: «Не важливо, що ззовні на людині, головне, яка вона внутрішньо». Особливі були в нього і лекції, на які викладач приносив експонати. Він міг довго про них розповідати. Наскільки цікаво, що ми втрачали відлік часу. Пам’ятаю, як Микола Павлович показував нам годинник і настільки захоплено розповідав про ту людину, якій він належав, про ту епоху, що історія просто оживала. Неординарним був і залік: приймав викладач його в коридорі гуртожитку, увечері, коли вже було темно, тому ні підглянути, ні списати ми не могли. Та й складали ми не за лекціями, а за тим, що запам’ятали, що залишилось у нас у душі. Також Микола Павлович нас запрошував у відрядження, як правило у вихідні. Певна кількість студентів їхали в села і збирали експонати. І саме тоді ми зрозуміли, наскільки це захоплююче, адже ти збираєш не просто речі, а збираєш історію. Коли я закінчувала навчальний заклад, мала повернутися в той населений пункт, який дав мені направлення. Я писала диплом, як одна із кращих студенток, захистилась. Тоді ж мені запропонували роботу в музеї. Хоча тато Микола Федорович дуже хотів, щоб я працювала саме в школі, адже вся моя родина: батьки, бабуся, дідусь, тітки − вчителі й викладачі. А мама Елеонора Анатоліївна мріяла побачити мене в творчій сфері, бо будучи лікарем, вона постійно брала участь у мистецьких заходах. Майже два роки я поєднувала навчання і роботу в музеї. Мала 0,5 ставки у відділі охорони пам’яток.
Після закінчення університету Микола Павлович Корнієнко запропонував Вікторії Наумчук перейти у відділ етнографії, де працювала і його дружина Галина Іванівна Корнієнко. Саме там, до речі, до цього часу працює і пані Вікторія. До слова, саме подружжя Корнієнків на початку 90-х років створили перший у незалежній Україні відділ етнографії при музеї.
− Були такі періоди у моєму житті, коли доводилося брати участь у обласних, всеукраїнських, громадських та міжнародних проектах. Щиро вдячна, що музей завжди доброзичливо до цього ставився і йшов мені назустріч. Мене відпускали на всі ці заходи, де я мала можливість реалізовуватися, але завжди поверталася в краєзнавчий музей, − говорить пані Вікторія.
Одним із недавніх цікавих культурологічних проектів була співпраця двох міст-побратимів Сміли та міста Ньютона (штат Айова). Запрошення Вікторія Миколаївна отримала від громадської організації «Open» і її члена Марії Довганюк. До слова, у штаті Айова теж створили невеликий краєзнавчий музей, і саме Вікторія Наумчук консультує працівників щодо тих чи інших тонкощів музейної справи.
− Я їздила в Ньютон із волонтерським проектом. Це було перед Великоднем, тому мої лекції у школах, університетах, будинках пристарілих та поважних організаціях були на тему писанкарства. Резонанс був надзвичайний, якщо на початку записувалися дві-три групи, то під кінець охочих збільшилося в рази, − ділиться пані Вікторія.
Найбільше, що її вразило під час перебування в США − це відвідування музею індіанців. Особливо здивувало, що в експозиції були представлені вишивки схожі на українські.
Запорука успіху − злагоджена командна робота
Нині в музеї реалізовують дуже багато нових креативних проектів. За словами Вікторії Наумчук, важливу роль у створенні нових проектів відіграє співпраця з мистецькими, творчими людьми.
− Як кажуть, одна голова добре, а дві краще, а коли збирається когорта зацікавлених людей – це запорука успіху, − говорить пані Вікторія. − Я затятий футбольний вболівальник, і тому й у роботі користуюся принципами цієї гри. Вірю, що лише зіграність, злагоджена командна робота дасть хороший результат. Тому успіх усіх наших проектів − це спільна робота майстрів, усіх відділів нашого музею та адміністрації.
До слова, нещодавно в Черкасах презентували проект «Благословенні Богом українки». Та вже розпочали роботу над іншим, не менш цікавим – «Благословенні Богом українці».
− Уже відбулася перша пробна фотосесія. І хочу сказати, що це буде щось надзвичайне, адже ми покажемо цілі родини й покажемо досить колоритно, − інтригує Вікторія Миколаївна. − Презентація проекту відбудеться через рік, адже над ним надзвичайно багато роботи, наприклад, відбудуться виїзні фотосесії. А за результатами – створять виставку, наукові публікації та календар уже на наступний 2019 рік.
Ще одним успішним проектом є робота над каталогом «Рушники Шевченкового краю» із фондів Черкаського обласного краєзнавчого музею.
− Нині зібрали близько 3 000 рушників, підготовча робота до створення цього каталогу на 70−80 % завершена. Досі люди передають вишивки, тож ми маємо не лише речі, а й інформацію про родину, населений пункт, історичний період. Це дуже цінно, − ділиться Вікторія Миколаївна. − Крім того, нині в краєзнавчому музеї діє проект «Від традицій – до сучасного стилю». Ми робимо репліки (реконструкції) максимально наближені до автентичних речей того чи іншого стилю. Усе це за допомогою славних майстрів. До нас потрапляють інколи речі в такому стані, що їх навіть у фонди не можна віддати. Отож, ми спільно з майстрами народного мистецтва відтворюємо подібні їм, що навіть не відрізнити.
Долучаються до музейних проектів і майстри, які нині за кордоном. Зінаїда Тимченко виїхала в Ізраїль, та співпрацює із музеєм. Вона передавала рушники, підтримує музей із Тель-Авіва. Марія Гайдай зараз живе в Італії, нещодавно вона приїздила сюди, передала до музею зразки відшивок, деякі з них ще ті, які робила на фабриці ім. Лесі Українки. До речі, у грудні планується виставка Марії Гайдай у музеї.
Затятий футбольний уболівальник
Попри улюблену роботу, важливе місце в житті Вікторії Наумчук займає родина, яку жінка називає фортецею.
− Маю неабияку підтримку від свого чоловіка Андрія, він – мій перший критик і порадник. Підтримує мене й донька Ірина. Вона стала моїм найкращим помічником, коли ще навчалася в школі й жила поряд, − розповідає пані Вікторія.
Тож найкращий відпочинок для етнографа − у родинному колі. А ще − футбол, риболовля і байкерство.
− Ми всією сім’єю захоплюємося футболом. Мій чоловік не лише любить цей вид спорту, а й пам’ятає всю інформацію про команди, гравців і наймасштабніші матчі. Не «заразитися» від нього було не можливо. Я бачила гру таких футбольних команд, як «Брага», «Арсенал», «Челсі», «Манчестер», «Барселона» та багато інших. Та в сім’ї у кожного своя улюблена команда. Ми часто їздимо на матчі, які відбуваються в Україні. У нас удома навіть є невеликий музей футболу, де ми колекціонуємо значки, шарфи, книжки про футбол та багато іншого. Навіть урочиста весільна церемонія у нас була на стадіоні футбольної команди, − розповідає Вікторія Миколаївна. − Рибак я з досвідом, маю вже свої трофеї, один із них − 19,5 кілограма. У моїй родині всі любили риболовлю. Пам’ятаю у дитинстві часто з бабусею Ніною ходили до річки і ловили рибу. А ще люблю швидкість. Мотоцикл – це щось неймовірне. Ну і звичайно, я люблю етнографію і люблю музей.
Сьогодні Вікторія Наумчук відзначає свій день народження. Редакція газети «Нова Доба» вітає іменинницю зі святом і бажає міцного здоров’я, творчого натхнення, успіхів і щастя.
Олеся Зінченко
