Думаю, мрії потрібно відпускати. Брати їх ніжно в долоні, підіймати до неба руки і, дмухнувши раз чи два, відпускати їх на волю. Бо так, ми стаємо вільнішими, бо таким чином, ми хоч щось робимо.

А мрії від того злітають угору, мов пір\’їнки, кружляють на головою і відлітають туди, де їм не заважають думки, раціональні пропозиції, прорахунки та алгоритми дій. Вони знаходять прихисток на краєчку хмар, проте не відмовляються збуватися. Просто чекають на слушний час.

Думаю, віру потрібно плекати. Щомиті, щосекунди, щохвилини, щодня. Наповнювати скриньку у серці добром, а розуму давати перепочити. Заглядати глибоко у себе і вірити чимдуж сильніше. Бо лише так, ми віднайдемо спокій.

І тоді, у тиші і спокої, настає саме той час, саме та мить, коли мрії повертаються до нас. Уже іншими, сміливішими, і від того – легшими. Адже, відпускаючи, ми здобуваємо, а втрачаючи – віднаходимо. Тому так, мрії потрібно відпускати, інакше вони лишаться назавжди лиш мріями…