СТОВ «Чапаєвське» – одне з найвідоміших господарств Золотоніщини. І не лише тому, що протягом багатьох років вважалося передовим на рівні всієї України і досягає неабияких результатів, а й тому, що очолює його надзвичайна людина. У цьому нещодавно переконалися журналісти «Нової Доби», поспілкувавшись із справжнім українським господарем, патріотом і просто цікавою людиною Анатолієм Васильовичем Марченком.

Підприємство справжніх господарів
СТОВ «Чапаєвське» обробляє близько півтори тисячі гектарів землі. Свої паї господарству довірили понад 700 селян Благодатного. І не помилилися, адже окрім того, що отримують досить значні виплати за пай, «Чапаєвське» постійно надає суттєву допомогу селянам.
– Щороку на соціальну сферу господарство виділяє більше 1 мільйона гривень, – розповідає Анатолій Марченко. – Крім цього, ніколи не відмовляємо, якщо селяни звертаються по допомогу: латаємо дороги, взимку чистимо їх своєю технікою. Вивозимо смітники. Допомога школі – це взагалі окрема розмова. Освітяни в нас постійні гості: то лінолеум покласти, то двері поставити, то форму для художньої самодіяльності пошити, то футбольні м’ячі придбати, то автобус організувати для юних спортсменів і т. д., і .т. п. Ми ніколи не відмовляємо, адже це все наші діти.
У господарстві турбуються не лише про дітей, а й про дорослих мешканців села. Особливо ж про тих із них, котрі пов’язали своє життя із підприємством. Тут працюють до 40 осіб, кожен з яких справжній професіонал своєї справи, здатний виконувати відразу кілька сільськогосподарських робіт. Особливо таке визначення стосується механізаторів. Протягом року 14-ро бравих хлопців дають раду 60-ти одиницям техніки. За словами керівника господарства, його механізатори працюють на славу, тож і не дивно, що й отримують по 9–10 тисяч гривень у місяць. Добросовісні трудівники завжди можуть розраховувати на розуміння і підтримку керівництва. У тому числі і матеріальну.
– Цього року механізатору допомогли купити будинок, – розповідає Анатолій Васильович. – Толковий хлопець, роботящий. Із Києва приїхав. Одружений. Батьки його місцеві, і брат у нас робить. А він на екскаваторі працює, трейлером, яким техніку перевозимо, теж кермує. А жити немає де. А зараз часи такі, що поки назбираєш на ту хату, вже й жити в ній немає коли. Тож, допомогли придбати. Іншого разу бачу ще один мій хлопчина будує якусь врем’янку. Тільки дивлюся щось таке невеличке зводить. Запитую: «Що воно в тебе ото таке дрібне?». «Врем’янка» – каже. – «А більшої не подужаю, бо і сам зранку до ночі на роботі, і грошей зараз немає, щоб найняти когось». Покликав я хлопців зі своєї будівничої бригади, кажу: «Візьміть он на складі силікатної цегли, шлакоблоків і всього, що буде треба, – і допоможіть людині побудуватися».

Із турботою про землю
Більша частина оброблюваних «Чапаївським» земель розташовується на прирічковій низовині по лівобережжю Кременчуцького водосховища. Там вистачає і супісків, і пісків, і колишніх торфовищ, і боліт. Менша ж частина розміщена на чорноземах степового Придніпров’я, яке перетинає траса на Черкаси та Кременчук. Така різноманітність викликає певні труднощі, але аж ніяк не заважає аграріям піклуватися про стан родючості землі. На відміну від деяких господарств-одноденок «чапаївці» вкладають значні сили і кошти в те, щоб ґрунти не лише не втрачали своєї родючості, а й збільшували її.
– Цього року зробили рекультивацію заболочених земель. Звісно, довелося вкласти просто величезні гроші, але ж маємо непоганий результат. Понад 30 гектарів боліт тепер стали плодородними. Крім того, отримав невеликий ставок, в який можна буде і рибу запустить, і, що дуже важливо за нинішніх погодних умов, тепер маю можливість обладнати систему поливу для понад 150 гектарів. На всіх землях ретельно дотримуємося сівозміни. Сіємо сою, після неї озиму пшеницю і ячмінь, потім соняшник, потім кукурудзу, а після неї знову сою. Раніше, коли в господарстві утримували понад півтисячі корів, в ґрунт вносили до 12 тонн гною на гектар. Це був найвищий показник в Україні, за який мене навіть преміювали легковим автомобілем. Тепер, коли свого гною не маємо, після збирання врожаю жодного кілограма соломи чи інших пожнивних решток з поля не вивозимо. Все приорюємо, поливаємо міндобривами. Таким чином ґрунт отримує хороше підживлення.

Хлібороб – з роду воїнів
Уже 36 років Анатолій Марченко працює в галузі сільського господарства. Він без зайвих труднощів розуміє душу простого робітника, і його потреби, адже й сам починав із простого робочого.
– Нас у батька і матері було четверо, – говорить Анатолій Марченко. – Двоє моїх братів – військові. Я теж мріяв про долю захисника вітчизни, але не судилося. Поступав у військове училище, але потім застудився, захворів і мене комісували. Прийшла осінь. Усі йдуть у школу, а я не знаю, де себе подіти. А потім знайомий підходить і каже: «Пішли до мене прицепщиком на гусеничний трактор.» Я й пішов. Допрацював до середини літа. А тоді колишній голова колгоспу й каже: «Іди вчися на агронома.» І дав мені направлення. Я й поїхав у Полтаву. Після того, як закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут (нині академія), став агрономом. Потім повернувся працювати у Піщану, насіннєводом. Тоді забрали в армію. Служив у Сумському авіаційному центрі підготовки десантників і вертольотчиків. Після армії знову повернувся до землі. Був агрономом у Кавраї, у Броварках став головним агрономом. Звідти направили у Чапаївку. Спочатку працював секретарем партійної організації, а потім став і головою колгоспу.
Нести нелегку ношу керівника потужного господарства Анатолію Васильовичу допомагають близькі люди.
– Поряд зі мною у «Чапаєвському» трудяться мої рідні. Брати мої, обидва підполковники, вже відслужили і приїхали до мене допомагати з господарством. Син проробив 15 років у банку, а потім прийшов до мене. Донька моя тут же робить економістом. Дружина пропрацювавала все життя на господарстві заввідділом кадрів. А от менший син пішов своїм шляхом. Закінчив Харківський університет внутрішніх справ. Там і залишився. Зараз уже дослужився до підполковника. Маю п’ятьох онуків.
Як зізнається пан Анатолій, в молоді роки він не відмовляв собі в задоволення посидіти з вудочкою над Дніпром чи побродити з рушницею по лісу. Нині ж захоплення у чоловіка стали інші.
– Найбільше подобається щось створювати своїми руками: пиляти, виточувати, варити з металу. А ще приємно бачити, коли росте посіяне тобою на твоїй землі, коли ця земля оживає під твоїми руками і віддає свої сили тому, хто на ній працює. Я твердо вірю, що доки в нас будуть люди, здатні працювати на своїй землі на благо свого роду і народу, доти існуватимуть і Україна, і українці.

Владислав Бедринець,
фото автора