Як хлопцеві з села вдалося підкорити художнє училище в Одесі, про навчання, найкращу дівчину на курсі, мотоцикл «Ява» і пошуки себе… Відверто про своє життя розповідає народний художник України Іван Бондар.
– Іване Івановичу, розкажіть, де Ви навчалися?
– Учився спершу в Одеському художньому училищі, а далі – в художньому інституті, на кафедрі живопису. Конкурс був неймовірно великим. Прийняли лише вісім осіб: двох арабів, одного кавказця, кількох дітей професорів і двох селян, які дивом утовпились, чесно склавши іспити. Серед тих двох опинився і я. Від самого початку розумів, що навчатися буде дуже непросто. Однак то була моя мрія, яка справдилася.
– А як вийшло, що хлопець із села зумів, попри шалений конкурс, вступити до художнього училища, а далі – до інституту? Взагалі, звідки взялося це бажання – присвятити себе живопису?
– Бачте, ще навчаючись у школі, займався різними ремісничими роботами: столярував, був теслею, людям веранди будував, вікна склив. А ще в бібліотеці була книжечка для художників-початківців… Ось це все дуже захоплювало, надихало…
Та справжній поштовх зробив учитель праці, який вів гурток моделювання. Ми на заняттях робили всілякі тракторці, машинки, літачки – мініатюрні, але робочі. Вчилися працювати з напилками, свердлити і таке інше. Якось він приніс копію картини Шишкіна «Рожь». І розказав, як зробити підрамник, натягнути полотно, заґрунтувати і перенести малюнок.
Натхнений, у старому сараї знайшов дідові столярні інструменти, вдома все розібрав, нагострив, пішов у бір, зрізав сухостій. Зробив підрамник для картини.
У школі в мене був товариш, який робив копії портретів письменників і в нього так добре виходило, що вирішив спробувати і собі. Тижнів через два почало виходити. Вже тоді розумів, що ця справа мені близька й цікава.
А наступний поштовх до втілення мрії зробили родичі. Я був сиротою, жив із тіткою. З її чоловіком складалися непрості стосунки, жити в такій атмосфері теж було важко. Розумів, що треба спинатися на ноги, влаштовувати життя самотужки, щоб ні від кого не залежати.
Коли закінчував школу, вагався: з одного боку думав піти вчитися на кіномеханіка, а з іншого подумував про художнє училище. Зрештою, перемогло останнє. До всього в довіднику прочитав, що в Одесі студентам надають гуртожиток. Мені цей варіант дуже підходив, тож і поїхав навчатися образотворчого мистецтва.
…Перший раз на поїзді з мішком за плечима, в якому лежала «мундєрка», шмат сала і книжки. Поки складали іспити, жили у спортзалі, спали на підлозі. Мої сусіди ті нехитрі харчі й поцупили… Та хай там як, а таки зміг скласти іспити і, попри конкурс, вступив до училища, а далі – до інституту.
– Яким Ви були студентом?
– В інституті почалося відточування майстерності. На третьому курсі хотілося потрапити до найкращого професора-композитора. Пощастило навчатися в талановитого Віктора Шаталіна. Здебільшого ми працювали самі. Теорію вже знали, а от техніку письма, образ мислення – це треба було добувати самому. В інших професорів студенти були схожими один на одного – їх причісували під манеру письма викладача або його асистента. А в нас була повна свобода: шукай себе, свій почерк, своє бачення.
Отримував чимало замовлень, адже роботу виконував швидко і якісно. Міг лозунг на двадцятиметровому полотні написати без жодної підготовки. Достатньо було співставити в голові кількість букв і площу, а далі все лягало рівномірно і красиво. Це неабияка майстерність – визначати на око і правильно розрахувати відстань між буквами, їхній розмір і так далі. У мене ж таке виходило легко і без проблем.
Після училища приїхав до Черкас і працював у філіалі київського побуткомбінату «Укрпобутреклама». Якось від підприємства культтоварів, яке організовувало Всесоюзну виставку в Черкасах, надійшло замовлення. Треба було оформити виставку: з усієї України мали приїхати підприємства, які виготовляють спорт- та культтовари. Їх і треба було презентувати. Тоді замовникам поставив умову: якщо продадуть мені чехословацьку «Яву», візьмусь за роботу. Так і домовились: я зробив яскраві проекти й за це отримав свій транспортний засіб.
На третьому курсі вже купив «Жигулі», на той час це була надзвичайно модна автівка. Правда, коли їздив на «Яві», то був улюбленцем в інституті. А коли придбав «Жигулі» – почалися заздрощі.
– Як далі складалося життя?
– У мене процес пошуку власного стилю тривав довго – вже отримував потужні замовлення, навіть виготовляв діорами на військову тематику, проте відчував: усе, що роблю – тягар. Образного бачення не було. І лише років через п’ятнадцять почав їздити в Будинок творчості і спілкуватися з королями живопису, прислухався до них. І лише тоді почала відкриватися ота велика таїна.
Саме завдяки цьому досвіду вперше зміг потрапити на виставку до Києва. Це стало справжнім досягненням, адже серед художників була неабияка конкуренція. Мої ж дві картини повісили на «фараонівській стіні» – там завжди розміщали найкращі роботи найвправніших художників, і на фоні цієї стіни завжди проводили відкриття виставки. Коли зайшов у зал і поглянув на роботи, був вражений – нарешті створив щось вартісне…
А взагалі, мистецтво – це дуже суб’єктивна річ. Якщо ти при владі, на шедевр можна наговорити стільки гидоти, що й усі плюватимуться. От, бувало, прийдуть з обкому партії, поглянуть на шикарний портрет старої жінки, і питають: «А хто це така? Ми не знаємо такої. Не годиться, зняти!». Так однією фразою знімалися цілі виставки …
– Що в житті стало найбільшим випробуванням?
– Їх насправді вистачало. Завдяки фізичним вадам, пережити довелося чимало. Проте в мене виробився сильний характер. Коли на горизонті з’являється мета, йду до цілі, що б там не було. Постійно потрібен рух, не можу сидіти без діла. За життя переробив чимало різного: і по дереву працював, і автівки рихтував, і на токарному станку деталі виготовляв. Коли це навчився робити на відмінно, збагнув, що ще не знаюся на ювелірній справі. Як же це так? І тоді розум почав рухатися вже й у цьому напрямку.
– Розкажіть, як склалося особисте життя? Чому не вдалося зберегти стосунки з однокурсницею Тамарою, з якою так тісно спілкувалися?
– На шостому курсі, коли ми вийшли на диплом, Тамара десь зникла, а тоді з’явилася в товаристві наймолодшого заслуженого художника, красивого, успішного… Я був дуже скромним і сором’язливим, не зважився на відверту розмову. Зрештою, був переконаний, що жінка має відчути, як я ставлюся до неї, і самотужки ухвалити рішення…
На випускному мали сидіти разом, а вона прийшла зі своїм «заслуженим художником», збиралася за нього заміж. Через кілька днів у нас таки відбулася розмова… побажав їй сімейного затишку, кар’єрного злету… «А я поїду до себе в село, одружуся на простій сільській жінці, побудую найкращу майстерню, займатимусь живописом, разом із дружиною будемо виховувати дітей і в цьому буде моє щастя» – на цьому й попрощалися.
Коли через багато років в Українському домі в Києві робив свою виставку, знову зустрівся з Тамарою – вона сама, давно розлучена, а я – зі своєю сім’єю: дружиною і двома доньками…
Олена Столяр
