Один з найтрагічніших пам’ятників жертвам Голодомору знаходиться у селі Орловець Городищенського району. Це Криниця пам’яті, в якій у часи лихоліття були поховані діти. На початку тридцятих тут, на кутку Макортет, діяла школа. Коли у 1932−33 роках від голоду помирали учні, то ні в кого не було сили хоронити, їх просто скидали в криницю, що була поряд. У 1990-х роках священик Сергій Ляш подбав, щоб те місце облагородити: встановили пам’ятний хрест, облаштували символічну могилу. В пошану всім загиблим у ті жахливі часи жителі села щорічно покладають там квіти. Нині це місце є символом чистоти, скорботи і пам’яті про загиблих дітей.
Село дуже постраждало від Голодомору. Гортаю зошит пам’яті, що зберігає спогади старожилів про те найбільше всенародне лихо. Кожна розповідь, ніби болюча рана, яка щемить і через десятки років. Не стерли їх ні війна, ані повоєнні нестатки. Наведу кілька цитат із розповідей жителів Орловця:
«Тоді ходили по дворах уповноважені і забирали зерно. Металевими штирями протикали землю, думали, що там щось заховане. У нас забрали усе зі скрині, забрали й кожух, що висів на кілочку».
«От зараз хоч і кажемо, що важко жити, але щось-таки маємо. А в голодовку не було нічого. Отак пусто, та й усе».
«Тоді мама відчиняли двері знадвору в сіни і туди залітали горобці. В людському житлі пташки хотіли знайти якусь поживу, бо навіть їм було голодно. Мама ловили тих горобців, варила і ми їх їли. А що з них наїдку?»
«Від голоду люди дуже пухли. Деякі чоловіки так розпухали, що не могли одягнути штани, а тому підв’язувалися ряднинами. Обіпершись на ломаку ледве дибала така людина шляхом, доки падала мертвою».
«У нашому селі був один чоловік, ну справжнісінький богатир. Він навіть коли йшов на косовицю, то косу не клепав – і так справлявся. А раз хлопці вирішили над ним пожартувати – наклепали косу. То він так нею розмахнувся, що навколо себе обернувся тричі… В голодовку він помер одним із перших».
«Раз до нашої хати прийшла якась немісцева жінка з дитиною, попросилася заночувати. У хату побоялися пускати, бо різні люди тоді ходили, то розмістили у піддашку. А та жінка вночі відрізала від своєї дитини шматки і їла. Але на ранок померла і вона. Батько витягнув їх надвір. Хоронити ні в кого не було сили, отож їх клювали ворони».
Розповідає Андрій Іванович Ткаченко, 1943 року народження: «Ми малими бачили, як, копаючи силосну яму для колгоспу ім. Ворошилова, трактор вигорнув людські кістки. Позбігалося багато народу. То старі люди розповіли, що в голодовку тут ховали померлих. Кістки перенесли у сторону і продовжили роботу. В селі була баба, що в голодовку з’їла свою дитину. То коли ми не слухалися, старші нас лякали, що і нас вона з’їсть».
Голодомором комуністичний режим помстився українцям за повстанський рух та небажання вступати в колгоспи. Точно встановити кількість жертв неможливо, бо статистика не велася і навіть місцезнаходження багатьох масових поховань невідоме. Серед жителів Орловця поіменно встановлено лише 53 особи померлих від голоду. Серед них багато дітей.
Володимир Чос
