«Дитиною наймитувала, щоб спастись від голоду»

«Дитиною наймитувала, щоб спастись від голоду»

Так згадує своє затьмарене чорним горем Голодомору дитинство жителька Корсуня-Шевченківського Марія Іванівна Шаповаленко. Їй вже 92-й рік, сила інколи підводить, але пам’ять ясна й чітка і на імена, і на роки.

− Родом я із села Карашини, з сім’ї Гаркуш. Було мені лише два роки, коли мати забрала двох старших доньок і поїхала на заробітки до батька, на Донбас. Він там шахтарем працював. Я була ще мала для таких переїздів, тому залишили мене тітці, вона й виростила. Тьотя жаліла мене і любила, як дочку. Батько пізніше під Сталінградом вбитий був, а матері з двома старшими клопоту вистачало. Мало розбиралась я у свої 7 років у тому, що діялося в Україні у тих чорних 1932−33 роках, але добре пам’ятаю, як тітка журилась, що «борошно закінчилося, а зерно все вимели», як вона висловлювалась. І от одного разу, погладивши мене по косах, із сумним поглядом сказала: « Підеш, дитино, в найми. Будеш корову глядіти, молочко питимеш, то й не пропадеш…»

Наймитувала я в заможній за тогочасними мірками сім\’ї: з дітей мали тільки одну дочку, а головним багатством була корова. Я її пасла в полі неподалік від хати і гляділа, щоб ніхто не завернув. Якщо раптом якісь люди наближатимуться до корови, мала відразу гукати господаря – такий наказ мала. Тому що дуже боялись, щоб голодні люди не викрали худобу. А ще мене посилали в поле по бур’ян для корови, бо дерті чи навіть висівок у ті роки худобі не давали – собі нічого було їсти. Жили господарі на краю села, тож мене ще посилали до лісу принести сухого гілляччя, щоб у печі топити. Так що добре запам’ятала, як воно у наймах. Ні ляльок, ні іграшок – нічого в дитинстві у мене не було. Їсти лише завжди хотілося, не могла діждатися, коли господиня корову доїтиме та мені кухлик молока наллє.

Далі Марія Іванівна згадує і про долі карашинських однолітків та трохи старших дітей: навесні 33-го ходили до сусіднього колись князівського парку по салату, яка з’являється на землі першою. Дома матері варили щось схоже на зелений борщ . Пізніше там же, в парку, щавель шукали, акацієвий цвіт рвали. «Варили все, що на землі росло, бо весна вже надію на життя давала. Все життя пам’ятаю смак і запах млинців з липового листя та цвіту акації,− зажурено згадує Марія Іванівна. − Для тих дітей, хто ходив у школу, якусь баланду варили – також спасіння було».

Ще Марія Іванівна пригадує, що старші люди оберігали свідомість дітей від страшних звісток: не розповідали при них, хто помер у селі від голоду. А першими вмирали слабші здоров\’ям та діти. Коли вже подорослішала, то зі споминів старших у сім’ї та сусідів дізнавалась гірку правду про голодну смертельну зиму.

Старенька на хвилину поринає у гіркі спогади, а потім її погляд веселішає. «Дивлюсь, як вулицею йдуть школярі й студенти, так гарно одягнені, наїдені, раді життю, і молюся Господу, щоб вберіг від того лиха, яке ми дітьми пережили. Такі бідні були, аби тільки живими залишитися. Багато горя на віку зазнала, але голод – це найстрашніше з пережитого. − Вона знову задумується, а потім торкається до натільного хрестика і промовляє: − І на тому світі не буде прощення правителям, які так безжалісно познущалися над українським народом».

Людмила Моренко

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x