СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Новини » Суспільство

Роздрукувати        Друкована версія

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»

Дата: 6-12-2017, 15:43.

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності» Про першу поїздку «дорогою смерті» в зону АТО, сильних духом чоловіків, які захищають країну, вагітність під кулями, підтримку чоловіка й мир у всьому світі – відверто про своє життя розповідає волонтерка і громадська активістка Оксана Циганок. Інтерв’ю з цією непересічною жінкою, яка вже чотири роки поспіль, ризикуючи власним життям, допомагає нашим хлопцям на Сході, ми підготували до Міжнародного дня волонтера, який відзначали 5 грудня.

– Розкажіть, де Ви навчалися і чому обрали такий фах?
– Навчалася в Черкаському педінституті – зараз Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Здобувала фах учителя української мови та літератури.
Дуже хотіла бути вчителькою. Пам’ятаю, коли закінчила дев’ятий клас, до нас в гості приїхав дядько, він був доктором юридичних наук, викладав право в Києві. Тож мама мріяла, щоб і я стала юристом. Натомість, я тишком від батьків домовилася з учителькою російської мови та літератури, щоб додатково займатися з нею.
І от настав час вступати до інституту, мама надумала відправити мене до Києва, а я заявила, що буду вчителем. Щоправда, на той час у країні відбулися серйозні зміни, ми здобули незалежність, у школах почали викладати українську мову, російська стала неактуальною. Тож, вирішила піти на факультет української філології. І хоча на вступних екзаменах усі правила розповідала російською, мене похвалили, що ухвалила таке свідоме рішення – вивчати й згодом навчати дітей рідній мові.

– Працювали вчителем?
– Так, спершу в школі у Сигнаївці, що в Шполянському районі. Потім трохи у Черкасах, в дев’ятнадцятій школі. На старших курсах педінституту паралельно здобувала ще одну освіту – навчалася в Інституті управління бізнесом. Тож згодом почала займатися власною справою.

– А як дійшли до волонтерства?
– Це все Майдан, тоді й піднялася «з дивану». Власне, завжди була борцем за справедливість, не могла стояти осторонь, коли бачила, як когось ображають. Для себе вирішила, що в моєму домі й рідному місті не будуть господарювати якісь наймані бандюки.
Організували блокпост на виїзді зі Сміли, певний час стояли там. Тоді в мене з’явилося багато друзів, з якими й почали займатися волонтерством.
Зараз, озираючись назад, розумію, що до Майдану в мене було одне життя, а зараз – зовсім інше. І останні три-чотири роки набагато насиченіші подіями, ніж усе попереднє життя.

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»


– Пам’ятаєте свою першу поїздку в зону АТО?
– Звісно. Тоді до мене приїхали хлопці з «Правого сектору» зі Сміли й сказали, що ніхто не хоче їхати на Схід, відмовляються і бояться. Спитали, чи можу поїхати я. Погодилася і «підбила» на поїздку ще й свого кума.
На той час було дуже мало інформації – не уявляли, що там взагалі коїться. Слов’янськ був окупований, дорога прострілювалася – її називали «дорогою смерті» – тож ми вдягли каски, бронежилетами завішали вікна, натиснули на газ і просто молилися, щоб прорватися до наших хлопців.
Коли дісталися, побачили, що військові перебували просто-таки в злиденних умовах. Там познайомилася з одним молодим, тоді ще командиром, а зараз підполковником Нацгвардії. Він мав сім’ю – дружину і двох маленьких діток, яких лишив удома й пішов на війну. Дружина за цей вчинок на нього дуже ображалася. Я ж поцікавилася: «А й справді, Богдане, стільки чоловіків зараз сидять удома. Навіщо це все тобі?». На що почула неймовірну відповідь, яка дуже влучно пояснює, чому і я обрала такий шлях. Він сказав: «Потому, что пришло наше время, время выбрало нас…».

– Зараз їздите на Схід?
– Так, постійно. Ось днями повернулися звідти. До всього, весь час відправляємо посилки.

– Що змінилося за ці роки в зоні АТО?
– На початку війни наші хлопці не мали ні достойних зарплат, ні технічного забезпечення, ні пільг, навіть нормального одягу не було. Був такий період, що наші наступають, а ми, волонтери, довозимо їм бронежилети, каски… Та, попри це, наші йшли проти танків із таким піднесенням і вірою у свою справу, що просто вражало й захоплювало. Ніхто й подумати не міг, що все затягнеться на такий тривалий період.
… Я тоді так полюбила наш прапор. Усе життя якось його не помічала, не надавала ваги: символ – то й символ. А в останні роки прапор для мене означає життя, бо там, де він є на Сході, там є наші, а, отже, ти – в безпеці.
А потім був інший період – на службу почали забирати всіх, хто, як кажуть, не встиг заховатися під диваном. Це далося в знаки, запал спав, піднесеність дещо зникла.
Зараз серед військових більше професіоналів, знавців своєї справи, які точно знають, що вони роблять, для чого і як.

Оксана Циганок: «У зону АТО їздила й на четвертому місяці вагітності»


– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю двох дітей: старшу доньку і молодшого сина, різниця між ними – майже вісімнадцять років. У цьому є щось дуже особливе, якесь виняткове задоволення. Колись, іще до вагітності, зайшла до магазину, а там для маленьких діток проводили якесь свято з конкурсами. Тоді подумалося, яке це все далеке від мене й теперішнього життя, то вже давно пройдений етап. А потім завагітніла й усе почалося заново – свята, конкурси, а опереду – дитсадок, школа, університет... І це ніби прожити два життя – перше було щасливе й повноцінне, а зараз друге – яскраве і не менш щасливе. Це неймовірні відчуття!
Мій синок, Андрійко, дуже активний і непосидючий. Власне, я й хотіла дитину з такою вдачею. Навіть ім’я обирала таке: дуже багато командирів – справжніх і відданих своїй справі – звуться Андріями. Ось і вибрала собі такого ж командира, а тепер не знаю, що з ним робити (сміється – авт.).
Чоловік із великим розумінням ставиться до моєї справи, не втручається, підтримує сім’ю фінансово й ніколи не рахує мої витрати, хоча й розуміє, що гроші часто йдуть «на сторону». Ось, нещодавно придбала комплект гуми для розвідників і хлопцям відправила. Як же не допомогти, коли ми товаришуємо ще з 2014 року?.. Тепер на Новий рік лишуся без подарунка, але це нічого. Зате самій вдалося зробити хороший дарунок, а це – найголовніше.

– Про що Ви мрієте?
– Нещодавно прочитала, що нині в світі ведуть близько шістдесяти локальних війн. Тож маю, певне, шалену мрію – мир на всій планеті. А найдужче хочеться миру в нашій країні.
Запам’ятався вислів Ліни Костенко: «Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.». Певне, влучніше й не скажеш… Хотілося б, що люди навчилися нарешті цінувати одне одного, розуміти й слухати. На жаль, нині насампред усі і більшість політиків зокрема, захищають лише власні інтереси, прикриваючись гучними гаслами.

– Відчуваєте себе щасливою?
– Так. Я навіть вивела власну формулу щастя. На мою думку, щастя для жінки складається з трьох складових: кохати й бути коханою – тобто жіноче щастя, народити й виховати здорових і щасливих дітей – материнське щастя, реалізувати себе – щастя в роботі. Усе це маю, тож можу сказати, що мені неабияк пощастило в житті.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Співаю пісень малому або книжки читаю. А ще іноді читаю соцмережі.

– Чи вірите Ви в Бога?
– Я не вірю в наші церкви, але вірю в Бога. Завжди думала: як же це так – Біблія одна, Бог один, Ісус один, а скільки довкола цього ведеться війн і розгортається суперечностей…
Колись в АТО трапилася ситуація: доганяли наших розвідників, які йшли в наступ, а ми везли їм бронежилети, каски й рації. Заблукали, а надворі – ніч. Зупинилися біля невеличкого села Оленівки, зараз це окупована територія. Їздили по колу, зв’язок то пропадав, то з’являвся, а ми не знали, куди ж себе подіти. Аж раптом бачимо церкву, а в ній світиться. Запропонувала піти туди, пояснити, хто ми й для чого тут і попроситися переночувати, хоча б і на підлозі, бо вже третю добу – в дорозі. Були б туди заїхали, та вчасно роздивилися, що там якісь підозрілі люди. Аж виявилося, що в тій церкві отаборилися чеченці, охороняли склад боєприпасів.
Бог відвів, тільки на нього й надія.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації





Теги: черкаси, черкаська область, Оксана Циганок, волонтери, допомога, АТО, воїни, сім’я


Черкаси наживо

77-річний пенсіонер-денсер Олександр Ковальчук відкрив клуб танцю. Його учнями стали понад півсотні охочих танцювати. У репертуарі: фокстрот,
Борис Юхно, черкаський журналіст і письменник, у прямому ефірі телеканалу «Прямий» розповів про історію Черкас та власну книгу, присвячену періоду
Зоряні війни за гендерною ознакою ...
Владислав Бедринець, RSS
Горішок для мами ...
Юлія Фомічова, RSS
Варто читати старі календарі ...
Лев Хмельковський, RSS
Добро – поряд ...
Анна Сакун, RSS
Філософи... філософствують! ...
Володимир Даник, RSS
Пам’яті Квітки Цісик ...
Лев Хмельковський, RSS