Пригадалася жахлива історія, яку розповідала колись поважна колега. Ми звернулися до власкорів із проханням написати життєві історії з реальними героїнями, що стали жертвами домашнього насилля. І ось, що почули…
Уперше Марію привезли в районну лікарню зі струсом мозку, страшними забоями по всьому тілу та понівеченим обличчям. Вона мовчала й не зізнавалася, але всі розуміли, звідки ці синці й травми. Коли ж через місяць сусіди привезли її бездиханну, зі звернутою шиєю, то лікарі ледь врятували це стражденне життя. Головний лікар підійшов до жінки і почав розмову: «Ви ж розумієте, що ми можемо на наступний раз і не встигнути? Чому Ви не залишите його? Чому дозволяєте так знущатися над собою?». Відповідь Марії його просто приголомшила: «Я все життя тікаю від нього, він догонить і лупить, бо каже, що заробляю. А я ж, мабуть, і дійсно заробляю! Як гляну на нього, а він такий гарний, такий розумний, так його люблю, а не слухаюся! То й заробляю…»
От чесно, історію цю я почула декілька років тому, а вона міцно залізла у мізки. Страшно! Страшно усвідомлювати, що є такі чоловіки-нелюди, страшно, що є жінки, які вважають поведінку садиста нормальною і аргументованою! Хто і де виховував цих людей? У якому суспільстві вони виросли?
Хоча… я, здається, знаю це суспільство…
У 1992 році ми були на педагогічній практиці й розбирали малюнки юних школяриків про їхні родини. В одного хлопчика були зображені чорним великим олівцем тато, меншим він сам, кімната і телевізор. «Де ж твоя мама» − запитали. − «Там, де і повинна бути: на кухні!» − гордо сказав десятирічний школяр…
Молодшому синові зараз одинадцять, коли писала цю колонку, він був поряд і попросив прочитати. «Невже це правда?» − із жахом запитав. «Так», − із сумом сказала я. Мої діти знають, що квіти дівчаткам і жінкам потрібно дарувати завжди і без вагомої на те причини, і що у мами не менш важлива робота, ніж у тата, і що нам, дівчаткам, дуже подобаються компліменти. А в громадському транспорті краще проїхати стоячи, але обов’язково подати руку мамі, чи подрузі, коли виходимо на зупинці. Ну, а як інакше? Треба всьому вчити, показувати власний приклад.
Ці та багато інших думок плуталися у моїй голові під час семінару для представників українських ЗМІ, який пощастило відвідати в Києві. Основною метою заходу було надати знання з Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека», сформувати розуміння, що гендерне інтегрування є запорукою успіху та цінністю в мирних процесах, продемонструвати, що гендерний підхід є ключовим для впливу на вирішення конфліктів та миробудування. Експертів та учасників було багато, рівень спікерів – високий. Це і представники офісу ООН-Жінки, і замміністра соцполітики, міжнародні консультанти Глобальної мережі жінок-миротворок.
Висновків зробила особисто для себе багато, ще більше, звичайно, бо натура така, запитань повстало без відповідей. Для прикладу: «Чи не знищить гендерне питання особливість української Жінки-Берегині?» Щоправда, не годиться, мені зауважили організатори семінару, називати Жінку Берегинею, бо це приниження. Фууух, складний все ж цей гендерний підхід. Проте від сьогодні роблю малесенький крок до нього і сама себе називаю «головною редакторкою», а не «головним редактором», бо я ж таки Жінка! Однак не забуваю, що «Жінці личить бути ніжною не лише позирком із-під вій…»