Новина із категорії: Володимир Чос, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Моє краєзнавство

Моє краєзнавство
Володимир Чос, RSS
Дата: 22-01-2018, 09:55.
У краєзнавчому плані минулий 2017 рік видався для мене вдалим. Спочатку мене відзначили обласною персональною стипендією для діячів культури. А потім визнали лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича. Це все дуже приємно і зворушливо! Були часи коли я з захопленням читав праці Михайла Максимовича. Потім читав книги черкаських краєзнавців – лауреатів премії ім. Михайла Максимовича. А тепер вже й сам отримав цю авторитетну премію! Провідні черкаські науковці визначали лауреата шляхом таємного голосування – і рішення за мене прийняли одноголосне. Це надихає і окрилює. Сердечно дякую за таку високу оцінку моєї скромної праці! І хочеться зробити ще багато-багато-багато хорошого і корисного.
А краєзнавством я захоплююся вже більше 30 років. Фіксую свідчення минулого з 15-літнього віку – займаюся краєзнавством паралельно з журналістикою. Бувало до 9 травня записую інтерв’ю з ветераном війни, а людина крім фронтових подій розповість про усе своє життя. А там і довоєнна школа, і післявоєнна промисловість, і сімейні перекази… Військова тематика йшла в газету, а решта безмежно цікавої для мене інформації залишалася в нотатках – формувався власний краєзнавчий архів. Коли я почав давати до районної газети невеликі історичні нариси, місцевий краєзнавець Андрій Захарович Тегерашвілі слушно порадив: «Про Хмельницького і без тебе знайдеться кому переписувати з однієї монографії в іншу. А ти записуй спогади старих людей, допоки вони ще живі. Не зробиш ти – цього не зробить ніхто».

А розповіді про старовину мене захоплювали з дитинства! Мої бабусі та інші старші родичі багато й цікаво розповідали про наш родовід, про стародавнє життя і народний побут. Тоді дізнався заборонену правду про колективізацію, голодомор, війну, окупацію… Тож системні краєзнавчі пошуки стали справою мого життя.
Записування спогадів про минуле називається польовими краєзнавчими дослідженнями. Вони ведуться за певними правилами. Спочатку вказується ім’я, по-батькові та прізвище людини, яка розповідає (для жінок – і дівоче прізвище), рік народження, місце проживання та дата фіксації спогадів. А далі максимально детально записується сама розповідь.
Я ще застав часи, коли офіційна історія скептично ставилася до краєзнавства. Мовляв, це справа несерйозна. Але один старожил слушно зазначив: «Якщо я свідчу в суді і мої слова стають вирішальними навіть у кримінальних чи майнових справах, то чому ж сумніваються, коли я розповідаю про історичні події, які я бачив на власні очі?»

Збирати інформацію доволі складно. Безжальний час забирає від нас людей, які могли розповісти щось цікаве. Але з такою проблемою зустрічалися і Пантелеймон Куліш, і Дмитро Яворницький. Нарікали, що зовсім нещодавно ще були люди, які пам’ятали козаччину та коліївщину, а тепер… Куліш бідкався, що сільські жителі досить недовірливі, погано даються на мову. Щоб налагодити контакт, носив з собою кварту горілки. І так тоді гарно селянам пригадувалися народні пісні, що списував увесь зошит, а пісні продовжували лунати, навіть коли дослідник полишав село.
Тому потрібно не журитися марно за незворотно втраченим, а фіксувати усе, що ще можна зберегти. Адже людська пам'ять дуже не надійна. І те що відбувалося ще якихось десять-двадцять років тому, проходило на наших очах, вже стало неймовірним ретро. Спілкуймося зі старожилами! Панас Мирний писав: «Баби у нас – то наші скарбівниці. У їх головах сивих, що вже в могилу дивляться, позаховувалось все пережите людьми, передумане. І спасибі їм! Баби наші не все забирають з собою гробакам на поталу – вони багато дечого залишають онукам. Вони – бувальщина і джерело будуччини».

Прикладом ентузіаста-пошуковця для мене був вчитель з Черкас Микола Миколайович Щербина (1959-2016), який кожну літню відпустку проводив у Городищі. Велосипедом, пішки та попутками неодноразово обходив увесь район, зробив безліч унікальних краєзнавчих знахідок. Потім приносив до мене стародавні фото – ми їх сканували, підписували, сортували… Хвалилися знахідками і ділилися планами. Потім надсилав мені великі й цікаві краєзнавчі статі, які я вичитував і розміщував в районній газеті і на місцевму сайті.
Багатьом краєзнавча робота здається дивацтвом. Кажуть, що і за гроші не узялися б за те, що краєзнавці роблять абсолютно безкорисливо. Порівнюють краєзнавця з комедійним Шуриком із «Кавказької полонянки», який записував народні традиції, звичаї, тости…
Я свої записи веду в комп’ютері. Так легше щось знайти і зручніше з того щось писати. Моїх краєзнавчих нотаток спочатку вистачало лише на невеличкі газетні нариси. Згодом матеріалів назбиралася така критична маса, що почали компонуватися змістовні книги. Пишу не тому, що я такий розумний і усе на світі знаю. Швидше навпаки. Я прагну дізнатися щось нове і важливе для себе, а тому беруся за дослідження. Наприклад, мені було цікаво дізнатися, як розвивалося християнство в нинішніх географічних просторах нашої держави. Оскільки такої книги не було, я упродовж трьох років збирав відповідні матеріали. Книга «Історія християнства в Україні» побачила світ у 2007 році, потім була перевидана у 2013 році. В Інтернеті знаходив обкладинку ще якогось піратського видання, текст розтягнули по кількох онлайн-бібліотеках, де він користується популярністю. У відомій Інтернет-бібліотеці «Лібрусек» моя книга (єдина україномовна) потрапила в середину рейтингу сотні найпопулярніших (після мене йшла серія про Гаррі Поттера). Хоч книга має чітке націоналістичне спрямування, проте її побажали придбати навіть деякі священики з Московщини.

Моє рідне місто Городище має надзвичайно глибоку й цікаву історію. Археологічні розкопки показують, що в адміністративних межах сучасного райцентру ще у сиву давнину існували поселення трипільської й черняхівської культури, кіммерійців та скіфів. Тут вирувало життя у часи Київської Русі, Козаччини, Коліївщини. Історія Городища невіддільна від історії України. Усе, що випадало на долю Батьківщини, не оминало й нас. Проте, така велика історія ніким не була оформлена у змістовну книгу. У путівниках знаходилися тільки скупі статистичні відомості, які не відображали справжнього історичного значення. Городищу пощастило значно менше, ніж Смілі, Умані, Каневу, Чигирину про які навіть в радянські часи видавалися книги. Що вже й дивуватися, коли навіть на сайті Верховної Ради дата створення Городища вказувалася як 1917 рік. Ніби й не було Гулаків-Артемовських, Симиренків…

Цей момент добряче підштовхнув мене узятися за книжку! У роботі користувався старовинними виданнями, архівними документами, багаточисленними спогадами місцевих старожилів, які збирав вже понад 15 років. Багато безцінної інформації надали нащадки славетних родин Симиренків, Філіпченків, Балашових. У пошуках необхідних відомостей доводилося звертатися навіть до університетських бібліотек Гарварда і Стенфорда. Так у 2011 році побачила світ моя книга «Городище: велика історія маленького міста». Вона мала великий попит, так що навіть довелося повторити тираж. Тисяча примірників – для райцентру це високий показник. Спогади більше 70 старожилів, близько 100 фотознімків, більшість публікуються вперше – це зробило книгу місцевим бестселером. Гарно купували книгу представники городищенської діаспори – земляки, які нині перебувають у Польщі, Чехії, Данії…
Потім з’явилися й інші книжки: «Городищина козацька» (2011), «Храм Спаса-Преображення м. Городище» (2012), «Зорі над Вільшанкою» (2013), «Георгій Береговий – космічний син України» (2014). Одна книга підштовхувала до написання іншої. Як казав премудрий Соломон: «А почнеш складати книги – кінця краю не буде».
В творчості найскладніше не натхнення – бо його завжди вистачає, і не ідеї – бо їх теж навалом. Найскладніше в творчості – знайти фінансування. Бо поліграфія нині дуже дорога! Але хто йде – той осилить дорогу! Слава Богу знаходять й однодумці! Фермер з Млієва Сергій Ковела попросив написати про його рідне село, оплатив друк. Так з’явилася книга «Мліїв – село козацької слави» (2015). Її побачили у Петропавлівці й сільрада попросила написати про їхнє село у подібному форматі, дали матеріали. Невдовзі побачила світ книга «Петропавлівка від минулого до сьогодення» (2016). Написавши стільки книг, я нарешті зважився написати про село мого дитинства, батьківщину батьків, дідів і прадідів – об’ємну і гарно проілюстровану книгу «Орловець – історія і люди» (2016). Профінансувала добру справу директор агрофірми Ольга Голобородько, яка родом з Орловця. За спонсорської допомоги небайдужих ділових людей Валентина Галушка, Олександра Козелецького, Олександра Кравця, Олександра Лупашка, Петра Нечитайла, Георгія Шевченка видав збірку нарисів «Мої прекрасні земляки» (2016). До речі, за чотири останні книги я й був удостоєний премії ім. Михайла Максимовича.

Але почивати на лаврах ранувато, ще справ дуже багато. Генеральний директор корпорації «АГРОСЕНС ГРУП» Сергій Скрипник запропонував подарувати землякам нову книгу про історію Городища. Оскільки я вже збирав матеріали, тож за рік вийшла друком книга «Городище – рідне місто» (2017). Наразі це найоб’ємніша з усіх моїх праць: понад 360 сторінок, 250 стародавніх фото, більшість яких друкуються вперше. Ця книга – історія міста з найдавніших століть і до нашого часу в архівних документах, давніх описах, літературних портретах, подіях і спогадах історичних осіб та сучасників. Після появи шість років тому першої книги про Городище я отримав безліч вдячних відгуків від читачів. Люди розповідали історії своїх родин, ділилися спогадами своїх предків та сімейними фотознімками. Поступово назбирався об’єм інформації, з якого і сформувалася нова книга. Видання не повторює попередній матеріал. Це абсолютно нова, самостійна книга. Хто прочитав – відгуки дають дуже хороші. Кажуть, що це справжня енциклопедія нашого краю.
З історії ми знаємо, що колись Симиренки мали у Млієві найбільший у Європі цукровий та машинобудівний заводи. Нині не знайти навіть місця тієї промислової величі. А ось тим, що на «Кобзарі» 1860 року зазначено «Коштом Платона Симиренка» – Симиренки на віки прославили своє прізвище і зберегли нащадкам поезію Тараса Шевченка. Тому спасибі меценатам! Бо час знищить камінь і метал, але залишиться книжка! Вкладати гроші у книговидавництво – це не витрати, а довгострокові інвестиції у майбутнє!
У моїх книжках поєднуються документальні свідчення і розповіді людей. Вони доповнюють, підсилюють і збагачують одне одного. Пишу простою мовою, уникаю наукової термінології. Хочу, щоб мої краєзнавчі книжки читалися, як пригодницький роман, були ніби подорож машиною часу.
Хоч видавати книги допомагають спонсори, але доводиться вкладати і свої кошти. Бо то долар підскочить, то папір подорожчає… Потім книги продаю через крамниці, розсилаю бажаючим «Новою поштою» – і отримані кошти знову вкладаю у нові видання. Незважаючи на досить високу ціну, книги швидко розкуповуються. Ось так люди голосують за них своїми гривнями. Усім покупцям говорю: «Спасибі за підтримку краєзнавчого руху!»

Як окремі частинки мозаїки складають єдине полотно, так і кожна краєзнавча книга доповнює велику історичну картину. Багато городищан зберігають добру пам’ять про невтомних краєзнавців минулого: Івана Гуріненка, Георгія Коваля, Ігоря Посовня, Павла Рябицю… Вони володіли справді енциклопедичними знаннями. Але коли пішли з життя, незворотно зникли і їхні краєзнавчі надбання. Адже у їхні часи не було можливості випускати власні книги, рукописи майже не вціліли, а газетні публікації розпорошені по підшивках. Тому роблю усе можливе і неможливе, щоб зібрана мною інформація дійшла до земляків у вигляді якісних книг, щоб вони були у школах та бібліотеках. «Щоб не сказали про вас грядущі: їх на землі не було», – як заповідав Василь Симоненко.
У сьогоднішньому світі відзначається велика зацікавленість власною історією. В усьому світі популярними є телеканали типу «Дискавері» та «Націонал географік». А краєзнавство це і є нашим місцевим «Дискавері». Адже життя так стрімко розвивається і рухається уперед, що події, які відбувалися лише десятки років тому, нині здаються неймовірно далекими. Що вже й говорити про столітню давнину! Тому кожна нова краєзнавча книга обов’язково стає культурною подією. Адже доносить до нас голос минулого, зберігає від забуття справи і прагнення попередніх поколінь.
Як колись говорив поет Максим Рильський: «Мало просто любити свій рідний край, його ще й потрібно знати». І в плані кращого пізнання нашої історії, дуже важливий внесок робить краєзнавство. За кожним наведеним фактом і фотознімком – величезна праця ентузіастів-дослідників. Часом доводиться діяти навіть наперекір обставинам, тільки щоб встигнути зберегти від забуття важливу інформацію. Хто прочитає таку книгу, той збагатиться безцінними знаннями.
Існує золоте письменницьке правило: можеш не писати – не пиши. Мені б хотілося створити художню повість, чи роман. Навіть оригінальних сюжетів вистачає. Але допоки терпиться – відкладаю на майбутнє. А ось краєзнавство – це те, що втримати у собі просто не можу! Коли з’являється ідея нової книги, тоді (хоч би який був зайнятий журналістикою та іншими справами), обов’язково знаходжу час і можливості для роботи над книгою. Мої пріоритети за краєзнавством! А крім творчості, потрібно вирішувати і організаційні та фінансові питання. Але справа того варта!

Як член редколегії та автор більшості матеріалів працював над рядом колективних збірок та навчальних посібників: «Збірник диктантів з української мови» (2000), «Городищина: люди і долі» (2001), «Жіноча доле, щедра ти на все» (2002), «Тут наше коріння» (2002), «Молодий сад Симиренкового краю» (2004), «Гірка правда остарбайтерів» (2015). В районній газеті «Вісник Городищини» веду краєзнавчу сторінку «Вежа». Як краєзнавець і журналіст доклав багато зусиль до відродження Симиренківської родинної церкви у с. Мліїв, будівництва храму Спаса-Преображення у м. Городище, відновлення музею С.С. Гулака-Артемовсього у м. Городище. Мої пропозиції були враховані під час декомунізації назв вулиць Городища. Час від часу проводжу краєзнавчі уроки по Скайпу. Школярі та педагоги виходять на зв'язок з бібліотеки чи музею, де є інтерактивні центри. За питаннями-відповідями дуже змістовно проводимо час. Мені цікаво говорити, а дітям цікаво слухати автора, книжки якого вивчають у школі. Як пожартували одного разу школярі: «Наш Коля за годину спілкування прочитав з вашої книжки більше, ніж за весь рік навчання». По моїй творчості кілька старшокласниць написали роботи для МАН.
До Національної Спілки краєзнавців України я прийнятий 2009 року. За багатолітню творчу роботу маю відзнаки: Лауреат районної премії ім. С.С. Гулака-Артемовського, лауреат обласної краєзнавчої премії ім. Михайла Максимовича, лауреат всеукраїнської премії ім. Павла Чубинського. Міжнародною асоціацією «Козацтво» нагороджений орденом «Козацька звитяга» та орденом Покрови Пресвятої Богородиці. Нагороджений Почесним знаком Національної Спілки журналістів України та Почесною відзнакою Черкаської облдержадміністрації «Холодний Яр». Маю звання Почесний громадянин м. Городище. Нагороджений відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років незалежності України». Стаття про мене є у «Вікіпедії» (адже усе про нас знає тільки Гугл). Біографічні відомості містяться в різних довідниках. Щоправда видаю нові книги і отримую відзнаки так активно, що друковані довідники за мною не встигають.


Теги: черкаси, черкаська область, краєзнавство, видання, премія, Михайло Максимович

Черкаси наживо

День пухнастих та вусатих. 17 лютого частина Європи відзначаэ День котів. Журналісти познайомили глядачів із колоритними черкаськими чотирилапими.
Після танення снігу деякі черкаські вулиці перетворюються на ставки. На незаасфальтованих ділянках утворюються глибокі ями. Така ситуація виникла й
Поет із Ковалівки ...
Володимир Даник, RSS
Про свято Стрітення ...
Сергій Мошенський, RSS
Пісні чужої війни ...
Владислав Бедринець, RSS
o
o
o
o
o
o
o
o
o
o