Нічна поїздка

Анна Сакун, RSS,
Дата: 7-02-2018, 16:41

Вона стояла на зупинці. Ніч. Хурделив сніг уперемішку з дощем. Бив по обличчю, засипав за шарф. Холодний вітер підштовхував у спину. Вона стояла – чекала маршрутку. Темно, холодно, мокро й самотньо. Думки плуталися у голові, а сніг все періщив, залипав в очах, танув на губах і не давав відповіді на питання: «Що ти тут робиш?»

Одна маршрутка, друга. Не ті. На мить здалося, що потрібна ніколи не приїде. «Відступи, йди додому» – крутилося в голові. Ніч підступала все ближче, розкривала обійми. Крізь імлу пробивались фари автівок, освічуючи частину дороги, вказували шлях. «Я йду далі» – говорила сама собі. «Я відпускаю, мені геть не страшно» – повторювала знову й знову.

Попри всі обіцянки самій собі, закони природи й фізики відносин. Вона чекала маршрутку. Чекала, щоб поїхати до Нього. Опинитися там, де на душу чекає холодний душ. Де обійми – це більше, ніж дім, шафи й посуд. Там, де ранок починається не з кави, а з німої розмови й непевних доторків.

Зблимнули фари. Ніби хтось за небесним пультом натиснув на паузу – уповільнився сніг. Потрібний номер – хутчіш везіть. Усю в снігу, замерзлу й втомлену від власної провини, совісті й самознущань. Холодні й мокрі пальці судомно написали в меседжер «Їду». Він коротко – «Виходжу». Вона відпустила минуле, пройшла крізь ніч, а Він… Він просто йшов назустріч Їй вже на наступній зупинці…

*Будь-який збіг із реальними людьми є випадковим

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода