Афганська війна, хоча й проходила далеко за межами наших рубежів, опалила немало доль простих черкаських хлопців. Серед них особливо вирізняється життєва історія солдата-інтернаціоналіста з-під Умані, нагородженого орденом Червоної Зірки та орденом «За мужність» 3 ступеня, Олександра Кулібаби. І не лише через те, що в Афгані чоловік втратив руку і ногу, а тому, що навіть пройшовши справжнє пекло в Кандагарі зміг зберегти в собі бажання жити і любов до людей.

– Народився я 23 серпня 1965 року в селі Бабанка Уманського району в родині механізаторів. Мама була дояркою, а тато – трактористом, – розповідає Олександр Петрович. – Коли закінчив Бабанську середню школу, пішов працювати помічником комбайнера у радгоспі «Шлях до комунізму». Тут мене і зустріла повістка. Був трохи здивований. Адже мій батько на той час уже пішов з життя, а напівсиріт тоді в армію не брали. Та й у матері, крім мене, лишалося ще двоє молодших дітей. Думалося, трохи попрацюю, допоможу їх на ноги поставити. Та мої плани і думки, на жаль, нікого не цікавили. 29 вересня 1983 року був призваний у армію. Карантин проходив у Лубнах Полтавської області. А звідтіля відправили в Туркменістан. Там була «учебка». Вчився на гранатометника. Там і присягу прийняв.
Через 3 місяці, 25 грудня 1983 року, вчорашніх школярів, які ще й автомата в руках тримати до пуття не вміли, кинули в Афган. Олександру «пощастило» потрапити в найпівденніше місце розташування «обмеженого контингенту військ СРСР на території дружньої країни» місто Кандагар. От тільки дружньою вона була лише на папері.
– Зарахували мене в 70-ту окрему мотострілкову бригаду, 2-й мотострілковий засадний батальйон. Основним нашим заняттям було влаштування засідок. Ліквідовували каравани бандитів зі зброєю і наркотою, прикривали наші колони техніки. Також разом з усіма ходив на зачистки територій від душманів, прочісували зони відповідальності бригади, ходили в рейди. Словом, хто був, той розуміє, що це значить. Решті ж пояснити досить складно. Найбільше запам’яталися величезні, на сотні гектарів, поля опіумного маку. Зрозуміло, що гидота ще та, але які ж вони красиві! Вражав спосіб життя афганців, який не надто далеко відійшов від середньовіччя. Скажімо, Кандагар – велике місто, а світло в ньому було лише в центрі. Зате побутова техніка в них була на такому рівні, про яку в Союзі і не мріяли. Нас, вчорашніх хлопчаків, особливо вражали японські магнітофони, кулькові ручки із вмонтованими цифровими годинниками, годинники, які дійсно були протиударними. Але вже були навчені. Знали, що трофейну техніку вмикати можна було тільки після того, як із нею попрацюють сапери, адже вона нерідко була «начинена» мінами.

Три гранати від «духів»
На щастя чи на жаль, але довго повоювати Олександру не довелося. 28 травня 1985 року назавжди розділило його життя на «до» і «після».
– Напередодні ми отримали бойове завдання влаштувати засідку в руїнах кішлака поблизу нашого опорного пункту. Кілька разів підряд вночі туди проникали душмани і обстрілювали його. Треба було їх від цього «відучити». Ми з хлопцями зайшли в руїни. Зайняли кругову оборону. Я з одним хлопчиною з Білорусі засів за дувалом, ну, це наче наш паркан, але вони його роблять із глини. Поробили бійниці. Чекаємо. Бачу: йдуть два душмани прямо на нашу засідку, це була їхня розвідка. За три метри від нас (нам пощастило що ми сиділи тихо). Я автомат підняв: кричу «Вовка, \”духи\”!». Словом, ми їх ліквідували, прибрали і забрали зброю. А через півгодини пішли основні сили. Ми вступили в бій. Стріляли, кидали гранати, ну, воювали, як треба. Зрештою атаку вдалося відбити. Допомогла наша артилерія: накрила вогнем по координатах, які ми передали по рації.
Біда прийшла опівдні, в цей же день. Найдивовижніше, за словами бійця, те, що про небезпеку його кілька разів попереджали надприродні сили. Але до їхнього голосу чоловік, на жаль, не прислухався.
– Десь перед обідом у мене виникло дивне відчуття. Сиджу в касці, бронежилеті. Надворі спека, градусів до 50-ти, а в мене спина мерзне. І головне, що в руки, в лице жарко, а спина – мерзне. І відчуття таке, немов хтось говорить постійно: «Іди звідси, доки не пізно». Я встав. Відійшов трохи. Постояв. Там дивні відчуття зникли. Повернувся назад – те ж саме. «Ну, думаю, докурю зараз, тоді знову відійду». Але не встиг. Тільки кинув цигарку, як ззаду відчув вибух: спрацював ворожий гранатомет. За ним – автомати. Я встигнув лише розвернутися. Перший постріл був пристрілочним. Другий послав гранату точно між мною і Володькою. Мене відкинуло вибуховою хвилею, але в руку ввійшло 5 куль. Шосту, та, що мала потрапити в груди, на щастя, зупинив бронежилет. Я намагаюся піднятися, відповзти із зони обстрілу – і тут накрив ще один вибух. Третя граната відірвала мені ногу, а Володьці осколками посікло груди. Досі перед очима стоїть картина, як хлопчина обома руками закрив обличчя, а крізь пальці проступала кров. Я покликав на допомогу. До мене підповз один боєць. Схопив за руку, витягнув із зони ураження. Ще пам’ятаю, як клали на плащ-палатку, вантажили на БТР, викликали вертоліт, а потім втратив свідомість. Прийшов до тями на операційному столі. Бачив, як знімали бронежилет, розрізали форму, ставили катетер, а потім знову провалився в темряву.

Поранений, але живий
До тями Олександр прийшов уже в реанімаційній палаті шпиталю в Кандагарі.
– Голову підняв. Дивлюся: руки немає. Ногу ампутували. На животі теж пов\’язка. Там осколок 7 на 9 міліметрів, який пішов під бронежилет. До речі, він і досі там, бо лікарі не радять чіпати. Але стан якийсь такий спокійний був. Чомусь перше, що подумав, було не те, як таким додому повернуся, а таке: «Ну, хоч висплюсь тепер нормально». Ми перед цим вели бойові дії. Були дуже втомлені. Спати не було коли. Крім мене, в палаті було ще троє людей. Двоє ранених бійців і жінка, яка підірвалася на гранаті. Вона померла першою. Лікарі зробили, що могли, але серце не витримало. Потім раз прокидаюся після знеболюючих, бачу: лікарі зібралися біля одного хлопця. Бігають коло нього, роблять масаж серця. Але теж не допомогло. Останнім помер хлопчина, який мене виносив з поля бою. Потім він повертався і йому вибухом міни відрізало обидві ноги. Він піднімав культі, дивився на них і кричав весь час: «Як я такий додому повернуся!». «Славіку, кажу, та заспокойся, головне, що живий лишився». Але він якось так близько це взяв до душі. Мабуть, тому й не витримало серце. Словом, з усіх у палаті живим лишився лише я.
Через 4 доби Олександра відвезли на аеродром, а звідти літаком – в Ташкент. За два тижні переправили у Львівський військовий шпиталь. Там бійця пролікували, виготовили протези на руку і ногу. А на початку осені радгоспівською машиною по сина приїхала мати.

Життя триває
Після повернення додому життя поступово входило в звичний ритм. Допомогли в цьому друзі і… кохання. 26 січня 1985 року Олександр одружився із дівчиною, котра жила в сусідньому селі. В Умані отримали двокімнатну квартиру. Потім молода дружина пішла вчитися в медучилище, а чоловік – у сільськогосподарський інститут (нині – Національна академія садівництва). Потім працював на заводі «Еталон». За 33 роки подружнього життя сім’я виховала двох дітей. Молодша донька вже встигла подарувати батькам онука.
– Коли виписувався з госпіталю, то було в мене три, як нині модно казати, фобії: як я тепер буду водити машину, як не спитися і як я зможу спілкуватися з дівчатами. Як показало життя, жоден із цих страхів не мав реальної сили. Сьогодні Україна має свою війну. І з неї нерідко повертаються хлопці з бойовими пораненнями. Мені хотілося б їм порадити ніколи не впадати у відчай. Якщо в людини немає рук чи ніг, це ще не така страшна біда. Можна знайти спосіб достойно жити і здійснити свої мрії. Гірше, коли все на місці, а голова пуста. До речі, наша міськрайонна спілка воїнів-афганців допомагає зараз хлопцям, які пройшли АТО, не лише порадами. Збираємо кошти, продукти і передаємо з волонтерськими організаціями в наші територіальні підрозділи на Сході. Також допомагаємо пораненим, особливо, якщо це діти «афганців».

Владислав Бедринець