За 49 років, які Іван Журавльов прожив на світі, йому випало пережити стільки випробувань і пригод, що здається, доля готувала їх для кількох чоловік. Але всі іспити він складав на «відмінно». І сьогодні це мужній чоловік із загартованим у двох військових конфліктах характером, нескорений духом і свідомий свого громадянського вибору. Іван Вікторович Журавльов очолює громадську організацію «Ветеранів АТО Корсунщини», є і формальним, і неформальним лідером земляків, які воювали на сході України за незалежність України, а тепер воюють за свої права з бюрократією та байдужістю.

Афганістан: «Було відчуття, що ми ведемо незрозумілу війну»
На афганську війну Іван Журавльов потрапив 19-річним солдатом строкової служби, у 1987 році. Служив водієм, потім у повітряно-десантних військах. Після п’ятого місяця служби − з перестрілками та сер­йозними боями − БМП, у якій був Іван, підірвалась на міні. Троє солдатів були поранені, він одержав тяжку контузію, лікувався у Ташкенті й більше в Афганістан не повернувся.
Про пережите згадує так:
«Я ще молодим тоді був, мало що розумів у великій політиці й відносинах держав. Нас посилали «виконувати інтернаціональний обов’язок». Не покидало відчуття, що ми на тій землі зайві, небажані, що ведемо незрозумілу війну. Коли афганська кампанія завершилася і радянські війська вивели, відчув полегшення: не будуть наші хлопці більше гинути за чужу землю. Але запитань не поменшало: чия ж то була війна, якої мети досягнуто? Нічого мені про це не кажуть і нагороди за Афганістан – медаль та грамота… Але в суспільстві навколо «афганців» було сформовано атмосферу поваги і уваги: солдати не зрадили присязі й зброї. Це трохи втішало».
Іван закінчив Корсунь-Шевченківське педагогічне училище і після повернення з армії працював вчителем трудового навчання та креслення на Херсонщині. Потім переїхав у Деренківець, де від діда та баби залишилась хата, а він уже мав сім’ю.

АТО: «Пішов захищати Україну добровольцем»
Революція Гідності посіяла в душі Івана і великі надії, і такі ж великі тривоги. Події щодня розкручувалися несподівано й стрімко, хорошого, як підказував давній бойовий досвід, годі було чекати. «Коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», я відразу зрозумів, що почалася війна. І вона таки почалася – до Донбасу прикувало увагу й України, і світу. Старшому синові Сергієві наближалася пора йти в армію. Невже, думав ночами, таких дітей пошлють під кулі? Раз уже російська армія на боці сепаратистів, це швидким миром не закінчиться. Рішення йти захищати Україну, свою сім’ю і землю, було продиктоване і ро­зумом, і серцем.
Однак піти воювати добровольцем удалося не відразу: у військкоматі відмовляли, чекали наказу мобілізовувати. Тоді я почав діяти через Київ: зарахували до складу 2-го батальйону Національної Гвардії. Коли взяли Слов’янськ, наш батальйон перейшов у Збройні сили України».
Іван Журавльов не любить розповідати про свої подвиги, але земляки бачили його не раз в теленовинах і сюжетах, а його фото та нагорода від Ради Нацбезпеки та оборони України експонується у Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику.
Це саме він видерся на дах адмінприміщення у щойно визволеному Слов’янську, зняв російський прапор і підняв блакитно-жовтий, рідний, як символ того, що місто було й залишиться українським.
Під Савур-могилою Іван був поранений і тяжко контужений. Його, без свідомості, взяли в полон. Місяць тримали в приміщенні Донецької СБУ − і пригадали таки український прапор над Слов’янськом!
«Хотіли від мене будь-якої інформації, лякали смертю: нарахували аж 7 смертних вироків за різні «злочини». А я тримався, мовчав і не втрачав надії на чудо. Воно таки сталося: вдома мене вважали загиблим, але мені вдалося подзвонити і повідомити, де перебував. Через місяць мене обміняли».
Після повернення з полону і нетривалого лікування Іван повернувся до своєї частини під Маріуполь, де також точилися серйозні бойові дії. Дома його зустріли через рік. Тепер він працює в районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Завдяки відвертому і рішучому характеру бойові побратими обрали його головою громадської організації «Ветеранів АТО Корсунщини».
Коли Іван Вікторович розмірковує над пережитим в АТО, то приходить до характерного для нього висновку: «У мене відчуття того, що я робив правильні речі. Якби сталось так, що час повернувся назад, діяв би так само».

Людмила Моренко