Десь, колись давним-давно жив-був великий рід. Розрісся до того, що став населяти дуже велику територію. І скрізь, де панував цей рід, був мир, спокій та злагода. А все це тому, що постійно літав над ним Дух Волі. Коли треба, закривав свій народ великим покровом, піднімав дух роду у часи знетяги, вів за собою, коли ворог хотів загарбати цей народ. І боялися вороги, стороною обходили землі цього роду. Не змогли у відкритій борні перемогти цей великий рід.
Та все ж таки не давали спокою сусідам – дальнім та ближнім, ті багатства, які накопичили ці люди завдяки своїй праці та осібному життю. Та й не подобався їм той уклад, який був встановлений на їхній землі: до праці – разом, стати на ворога – теж спільно. І радість, і горе теж розділяли між всіма родовичами.
І пішли вороги іншим шляхом. Якщо у відкритому бою змогти не можна, то подолаємо хитрістю. Так думали вони, підсилаючи один за одним своїх вивідників. Ті нишпорили по країні, яка відособлено, окраїна тримала свій лад. Потім верталися та нашіптували своїм зверхникам. І довго так шукали. Та нарешті вивідали слабину: немає над ними старшого, всі рівні між собою. То й прислали чужих царів, які спочатку рішали тільки військові справи, а потім перетягли на себе й державне управління. Хоча не покорилися родовичі, бо тримав своє крило над ними Дух Волі. Як не старалися чужинські царі, та не вдалося впокорити цей рід. Тоді вони розставили тенета та вирішили будь-що впіймати Дух Волі. Та він був невловимий, розривав навіть найміцніші пута, пролітав через найменші сильця. Бо з ним був його народ, його віра та воля.
Тоді вирішили знищити віру. Привезли чужорідних богів, змусили кров’ю та вогнем приймаюти чужу віру. І коли останній родович відрікся від своєї віри, впав на землю Дух Волі, втративши силу та віру свого роду. І накинулися на нього чужинські посіпаки та запроторили у глибоку та холодну темницю.
І так тривало не одну сотню років. Змінювалися царі, назви пануючих держав, Дух Волі томився у темниці, а народ жив у рабстві. Та ось нарешті у холодній столиці північного царства скинули злого царя. Усі зраділи: нарешті вирвемося з оков рабства, покинемо остогидлу тюрму народів, вирятуємо Дух Волі, напоїмо його Свободою та Гідністю. Та ні, сів на трон інший цар. Хоча й заявив він, що з колишньою державою-тюрмою народів було покінчено назавжди. Та виявилося, що замість тюрми стала колонія, поселення. І якщо в тюрмі хоча давали їсти та міняли одяг, то в цьому державному новоутворенню їжу ти повинен був найти сам. І не тільки собі, а ще десятку інших. А якщо ти мав трохи більше, то могли просто прийти до тебе та забрати.
‒ Як ти можеш спокійно їсти, якщо сусід голодний? ‒ тицяли в обличчя дулом нагана й забирали весь хліб. ‒ Ну й що, що у тебе їсти немає. Зате ми будуємо новий світ, і через день, від сили два ти житимеш у ньому. Як не ти, то твої діти. Або онуки. Ну хтось та житиме. Не всі. Хто виживе. Бо ми всі сили віддаємо для того, щоб збудувати новий, червоний світ. Тому змушені забрати у тебе останню сорочину. Нічого, переживеш. Завтра вже весна, нагрієшся. А там трава виросте, відгодуєшся. Багато хто став жалкувати за колишньою «тюрмою народів». Там хоч їсти давали. Але знову прийшли з пістолями, вивезли інакомислячих (а разом із ними і всіх думаючих) та позбавили життя. Щоб не думали інакше. Щоб узагалі не думали. Бо за них думає цар. На те він і цар, щоб думати. Він і батько, і вождь. Він все. А ті, хто нижче – ніхто.
Та не тільки червоний цар будував новий світ. Ще один сусід теж вирішив щось змінити. Але на відміну від східного сусіда цей будував коричневий новий світ. І вирішили ці двоє царів перевірити, чий світ кращий. А найкращий спосіб перевірити ‒ це піти один на одного війною. Хто виграв, той будує кращий світ. Так у давнину робили – так треба й зараз поступати. Переміг червоний цар. У нього виявилося більше солдатів, яких він кинув у бойовище. Поклав майже всіх, але переміг. Нічого, держава велика, народять ще. Щоб було кого пізніше кидати у мʼясорубку війни. Треба ж переконувати сусідів, що їхній світ кращий. І переконали. Потім ще довго вихвалювалися, скільки вони людей віддали молоху війни.
Та нарешті здійснилося! Утворилася нова, вільна країна! Почув це й Дух Волі, розправив крила, вдарив у в’язничні грати. Та ні, міцно трималися тюремні окови. Та й зверху тільки розсміялися:
‒ Не поспішай! Це ми так, жартома. Усе залишається так, як і раніше. Просто тюрма зменшилася. І наглядачі свої, рідні. Не чужі, а свої. Усе було, як раніше. Кинувся було один з лицарів рятувати Дух Волі, та марно. Спочатку отруїли його неправдивими словами, а потім вбили залізом кованим.
А появилися інші царі. Один перед сходженням на трон клявся зробить всіх багатими. Зробив. Своїх наближених бояр. Другий сказав, що роздасть людям землю. Роздав. Своїм людям. Ще один просто балакав та жалів всіх. Не пожаліли його. Скинули. Ще один, що раніше сам у темниці був, наклав ще міцніші окови на Дух Волі. І не тільки на нього, а й на весь народ. Крикнув із темниці Дух, зичним голосом гукнув народ. І цього скинули. Прийшов ще один. Солодкими словами пестив слух, мазав густим медом уста, заполоняв мозок солодкою млостю. Та тільки покуштував це народ, а там гіркота. Ще й сморід. А за цим кров і смерть.
Хто ж вирятує Дух Волі? Хто розіб’є брами темниці, розламає залізні окови, витягне його з глибокого забуття? Бо вже й Дух Волі підупадає на силі. Далися взнаки довгі роки заточення. Ще трохи, і зникне просто, розчиниться крізь тюремні стіни. І появиться там, де найдуться звитяжці, що підтримають його у скрутну годину. А може й у нас є такі? Є, звісно є. Але не ті, хто на людях розмовляє українською, а між собою на «общєпрінятом». І не той, хто блазня з себе корчить, нетребними словами всіх обзиває. А сам? І не ті, хто по закордонах мотається, фасони та моди державні збирає. І намагається все це нав’язати своїм людям. А своє ганить та гудить. Хоча нормально їсть наш хліб та дихає нашим чистим повітрям. І це не ті, хто у важкий для всього народу час на острови їздить живіт відігрівати. Ці не визволять Дух Волі. А хто? А це ті, хто зараз на сході рубає голову тисячоголовому дракону. Хто розвінчує різну нечисть та зриває з неї машкару. Хто щиро вірить у свою Вітчизну та щиро її любить. Любить більше за життя, і хоче для неї щастя. Треба тільки відшукати їх та гуртом піти визволити Дух Волі. І тоді нарешті наступить Свобода, Гідність та Братство!
Сергій Зінченко
