Поїздка на війну

Володимир Чос, RSS,
Дата: 28-02-2018, 15:03

Ще коли ми навчалися в школі, були вражені фразою зі шкільного підручника: «Поїзд відправлявся прямо на фронт». Цей літературний образ підкреслював, яка тонка межа відділяє спокій мирного життя від жахів війни, що смерть і руйнування зовсім близько. На жаль, нашому поколінню теж довелося відчути, що таке війна, тисячі наших ровесників стали учасниками бойових дій. Адже гібридна війна, яку Росія веде проти України та українського народу, триває вже довше, ніж колись Друга світова війна.

Поїздка на війну Жителі Городищини вже третій рік поспіль здійснюють волонтерську роботу, підтримують воїнів АТО. Збирали кошти на бронежилети та амуніцію, надавали одяг та продукти харчування. Продовжують цю важливу роботу й сьогодні. Адже війна триває, а умови служби за нинішньої зими дуже важкі. 20 лютого на передову відправили черговий «привіт», наповнений різними смаколиками та корисними речами. Повезли багато домашньої консервації, чимало м’яса для шашлика, технічне обладнання, 500 метрів силового кабелю, пічку-буржуйку та багато іншого, що неймовірно потрібне на передовій.

Допомогу нашим захисникам зібрали за ініціативи районної спілки воїнів АТО (голова Вадим Черненко). Активно допомогли приватні підприємці, працівники місцевого відділення Пенсійного Фонду. Традиційно до акції долучилися усі три міські загальноосвітні школи, професійного ліцею, Мліївської ЗОШ № 2, жителі Мліївської громади.

Повністю завантаживши машину, в далеку дорогу вирушили: Іван Милокост, Олексій Кириченко, Валерій Герасименко, Олег Шаптала. Їх благословив військовий капелан, священик Мліївської Симиренківської церкви Микола Сакундяк.

Поїздка на війну Розповідають учасники поїздки:
– Від Городища до фронту лише 750 км. Війна набагато ближча, ніж багатьом здається. Троє з нас свого часу пройшли службу в АТО, четвертий учасник екіпажу побував на лінії фронту уперше. Зрозуміло, що реалії прифронтового життя викликають дуже сильні емоції і важкі враження. Часто був просто шок від побаченого. Якраз пройшла інформація, що того дня у цій бригаді, куди ми їдемо, загинула 23-літня старша медсестра Сабіна Галицька. Перед виїздом старшина повідомив телефоном: «Більше немає нашої Красуні – сепари протитанковою ракетою ударили по бронемашині». Дівчина була хоробріша і відважніша багатьох чоловіків. Колись під Мар’їнкою один з нас отримував від неї медичну допомогу. Нині була її друга ротація. Того дня везла ліки місцевим жителям. Терористи підло ударили по машині з червоним хрестом… Тож ми добре усвідомлювали, куди їдемо.

Прифронтова територія справила дуже гнітюче враження. Повсюди сліди обстрілів, розбита заправка та інші руїни. Поля заміновані так, що ще десяток років знадобиться, аби привести землю до ладу. Цей регіон і раніше вважався депресивним. Життя теплилося довкола шахт, але усі знали, що рано чи пізно вугілля закінчиться – і шахту закриють. Тому мало дбали про майбутнє, у прямому значенні заростали чагарниками. Війна узагалі перекреслила усі сподівання.

Серед того зубожіння контрастом виглядають церкви московського патріархату. Вони нові, дуже багаті. У злиденних селах виглядають, ніби пишна троянда на забур’яненій клумбі. Будувалися прокремлівськими силами для пропаганди так званого «русского міра», який і призвів до цієї війни. Тому воїни АТО рішуче вимагають заборону московського патріархату, як поплічників тероризму.

Боляче було дивитися на школу. Занехаяна, заросла чагарниками. А діти дістаються піщки навіть за багато кілометрів. Йдуть по розбитих дорогах, ризикують потрапити під обстріли. Навіть вдома вони не почуваються у безпеці. Тільки починають летіти снаряди з боку сепаратистів – діти ховаються по підвалах. Роки війни змусили їх боятися навіть святкових петард. Розповідаємо про це городищенським дітям, щоб краще цінували мирне життя і можливість спокійно навчатися у школі.

На Луганщині до нас підійшов 12-літній хлопчик, привітався українською мовою. Нам було дуже приємно. Заради цих дітей, за їхнє майбутнє і воюють наші хлопці, мужньо переносять усі жахи війни. Серед дорослого населення противників і прихильників української влади приблизно порівну. Там десятиліттями культивувався сепаратизм, тож швидко змінити свідомість неможливо. Туди і досі дістають сигнали російських телеканалів, які цілодобово розкручують антиукраїнську істерію, називають усіх нас хунтою і фашистами. А ось українське телебачення і радіо у багатьох місцях Донбасу досі не транслюється. Тому терміново слід наводити лад на інформаційному фронті. Потрібно рішуче виполювати бур’яни сепаратизму та плекати паростки української свідомості. Діятиме закон – буде і порядок. Адже «русскій мір» приніс на Донбас тільки смерть і руїну. Жителі окупованих територій вже достатньо відчули жахів «русского міра». Тепер через численні блокпости намагаються дістатися до нас, щоб скупитися хоч найпростішими продуктами. В липні 2014 року Слов’янськ вдалося відбити у терористів і повернути під контроль України. Нині місто повністю відновлене, якісно відремонтовані дороги. Тож розумні люди зроблять правильні висновки.

Поїздка на війну До бригади наших військовослужбовців ми дісталися практично без пригод. Хлопці нам безмежно зраділи. Дякували за привезені гостинці. Сердечно дякували усім жителям Городищини. Нагодували нас солдатським супом. Розпитували про наші справи. Найбільша для них цінність – знати, що вони ще комусь потрібні, крім їхніх родин. Вони радіють спілкуванню, дуже цього потребують. Для загартованих бійців, які не раз дивилися смерті у вічі, дуже зворушливими є дитячі листи і малюнки. Заради молодого покоління наші військові і тримають рубежі. Солдати платять сльозами своїх матерів за посмішки чужих дітей.

Ми побачили, що умови служби на передовій дуже важкі. Передовий рубіж – це траншеї, бліндажі. Там холодно і мокро. Осінь, зима, весна – найскладніший період. Стікає вода, збігаються гризуни. Земля там дуже важка – грязюка тягнеться за чобітьми. Коли вороги роблять диверсійну вилазку, то сунуть якісь обдовбані наркомани. Скляні очі, в руках зброя. І тут уже або вони, або ми.

Це на параді усе яскраво і красиво. А на фронті – важка чоловіча робота. Коли працювали шахти, то видобуте вугілля відправляли споживачам, а відпрацьовану породу зсипали у величезні гори-терикони. Під час війни кожна така висота несе потенційну небезпеку. Зверху можуть засісти снайпери. Знизу сепари прокопали печери, в яких заховали танки. Вилізуть, обстріляють наші позиції і знову ховаються в нори… Нині кожному терикону наші бійці дали імена – серйозні або насмішкуваті. Після нічного бою хлопці отримують можливість трохи відійти для відпочинку, отримати пальне і боєприпаси. Там умови теж не курортні. Будівля, схожа на наш банно-пральний комбінат. Вікна затулені целофановою плівкою, стіни посічені осколками. Та усе ж хоч який прихисток. Хлопці не нарікають. Говорять, що служба є служба. Тільки просять доносити суспільству правду, що вони там не за гроші і не за звання, а за Україну і кожного з нас.

А служать там дивовижні люди! Ми познайомилися зі старшиною, який родом з України, потім виїхав до Британії, отримав там громадянство. Але коли почалася війна – повернувся додому. Спочатку служив добровольцем, нині підписав контракт. Та і в інших свої неповторні історії. Про цих героїчних людей ще писатимуть книги і зніматимуть фільми. Забудуться депутати і міністри, а військовий подвиг наших героїв запам’ятається назавжди.

Після того як ми поїхали назад, через півгодини почався черговий обстріл, були нові поранені. Отже, війна триває. Тому не будьмо байдужими до потреб військовослужбовців, підтримуймо їх! На жаль, дехто безсовісно порівнює наших воїнів з будівельниками маєтків. Мовляв, йдуть на війну, щоб заробити грошей. Нехай такі посоромляться і скажуть, що вони самі зробили для країни та рідного міста? Чи заслуговують вони право бути громадянами тієї держави, в якій молоді хлопці і дівчата гинуть за майбутнє і волю? Війна – це не просто інформація з телевізора. Це наш біль і наша тривога. Від ситуації на фронті залежить майбутнє кожного з нас.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода