СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Суспільство, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Сторічна Євдокія Грабаренко: «Я все життя була працьовитою і робила добро людям»

Дата: 8-03-2018, 10:03.

Сторічна Євдокія Грабаренко:  «Я все життя була працьовитою і робила добро людям» Євдокії Василівні Грабаренко з Корсуня-Шевченківського 15 лютого виповнилося 100 років. Бабуся усе життя доглядала за собою – і зараз зустріла гостей у квітчастому платті, яке колись сама пошила з вовняних українських хусток, у капелюшку й чобітках на підборах. А далі з’ясувалося, що вона має гостру пам’ять, і сто років за плечима дали їй стільки різних вражень!

Майже все життя Євдокія Василівна прожила у рідному місті. Хата діда й баби була на тому місці, де тепер розташований магазин «АТБ», а живе вона зараз через дорогу, на теперішній вулиці Янчевського. Із дитячих вражень найяскравіші – Великдень, Іллінська церква по сусідству, у якій хрестилися і молилися, а на Пасху вибиралися аж на дзвіницю і дзвонили. А потім ті ж діти й підлітки стали свідками знищення обох корсунських церков. Кам’яну «велику», як вона її називає, «підірвали і цеглу вночі по хатах рознесли». Згадує руйнівну колективізацію: «Це погибель людям була. Ніхто не хотів своє власне нести в колгоспні комори, а забирали все, що було. Це і до голоду невдовзі призвело. Наша сім’я виїхала на Донбас. Батько працював кріпильником на шахті, а старший брат у свої 16 − прохідником. Загинув від газу в шахті. У голодні роки давали шахтарям суп із сочевиці та хліб − цим і виживали. Проте було багато людей, які з сіл тікали. Дехто відразу по приїзду помирав. Нам розповідали, що всі продукти, все зерно позабирали, люди мруть, як мухи».

Після втрати сина родина повернулась до Корсуня. На Донбасі Євдокія закінчила курси друкарок, після повернення додому її з такою рідкісною на той час спеціальністю взяли на роботу в педучилище. Тут вона й закінчила вечірнє відділення. Два роки вчителювала у Яблунівці, Сидорівці, а перед війною її направили у Західну Україну навчати школярів української та російської мови й літератури. Пригадує такий курйозний випадок: «У тому селі Джуркові, де я працювала, жили лемки і розмовляли ламано, нам малозрозумілою мовою. Тому школярка Василина ніяк не могла справитись із російською: написала диктант із 50 помилками. "Не можу тобі гарну оцінку поставити", − сказала Євдокія Василівна, на що Василина відповіла: "Най би її шляк трафив, ту московську мову!" Однак учити було необхідно, тому вчителька й запевнила: вивчиш, не святі горшки ліплять! Я теж спочатку погано розмовляла російською, тому мене на Донбасі ображали: "Хохлушка, припаянная башка". Це й розрядило напругу. У місті Гвіздець Євдокія Василівна працювала директором школи, її обирали депутатом місцевої ради, була в пошані. Називає роки на педагогічній ниві своїми найкращими у житті.

І тут – війна. Повернулася до Корсуня до матері й меншого брата, батько був на фронті. «Німці зайшли у місто, оселилися і почали свої порядки насаджувати. Відкрили сільськогосподарський відділ – обліковували, скільки землі в обробітку, скільки зерна, цукру, м’яса на Німеччину вивезуть. У штаті було 12 агрономів різних напрямків, а мене викликали працювати статистиком-друкаркою». Два роки і сім місяців ми жили під чужою владою, чекали і сподівалися на визволення. І воно прийшло. 17 лютого 1944 року такий жорстокий бій був під Шендерівкою, що до Корсуня докочувалися вибухи. А потім люди на мітинги збиралися, раділи звільненню своєї землі від ворога.

«Після війни, − продовжує розповідь Євдокія Василівна, − довелося мені ще одну професію здобути. Не було одягу і я вирішила піти на курси крою і шиття. Сама змогла вдягтися і стала модисткою – людям шила. У мене це гарно виходило, всі були задоволені. А вже коли в літах була, довелося працювати в Держстрасі. Працювала в Деренківці й навіть дві медалі заробила. Завжди вміла з людьми спільну мову знаходити. Старалася завжди добро робити. У тому селі двох чоловіків-алкоголіків особисто возила до знаменитого черкаського лікаря, зберегла їм здоров’я і сім’ї.

«Життя прожити – не поле перейти, − задумливо каже Євдокія Василівна, і ця фраза в її устах звучить як особисто вистраждана думка. − Багато хорошого на віку зазнала, але й погане не минуло. Двох чоловіків похоронила й обидва пропали від горілки. Дітей немає. Доглядає мене самотній чоловік. Проте коли думаю про свій прожитий вік, совість не мучить: все життя була працьовитою, нікому зла не зробила, старалася допомагати людям».

Людмила Моренко






Теги: черкаси, черкаська область, жіноча доля, довгожителька, ювілей, Корсунь-Шевченківський


Черкаси наживо

На Черкащині школярі на уроках трудового навчання шиють одяг та постільну білизну для вихованців сиротинця. Учні самі вигадують дизайн, кроять та
На Відкритому Європейському чемпіонаті з робототехніки (Дебрецен, Угорщина) черкаська команда «Kiborgs.UA» (учні міської гімназії №9) увійшла в
Місто без нас ...
Борис Юхно, RSS
Обласне... Імені Симоненка! ...
Володимир Даник, RSS
Повернення ...
Юлія Фомічова, RSS