Всім читати! Суд іде!

Якогось беня потягнуло мене вчора подивитися теленовини. Серед безлічі приємних історій про те, що хтось когось десь зарізав, вбив, зґвалтував, а в одному із зоопарків народилися ведмедики, натрапив на сюжет про уроки сучасної літератури в школі. Ведуча від щирого серця лаяла профільне міністерство, вчителів, письменників і весь, як казали ми колись на філфакові суч-літ-проц. Ну, Щодо всієї суч-літри сказати не можу, але про одного її представника хотілося б розповісти. Хто знає, може й вам вдасться подружитися з ним так, як мені.

Із Юрієм Андруховичем вдалося познайомитися на вже згадуваному філфакові. От, чесне слово. «Московіада» справила ефект кувалди. Ну, коли нею – і по голові. На фоні всіх отих ретельно описаних біленьких хаток, багатостраждальних вагітних повій та земель, які сходив своїми малими босими ногами самі знаєте хто, це було ЩОСЬ. І хоча протиприродна для солов’їної лексика шматувала внутрішні вуха, а відверті сцени нагонили рум’янець, але прочиталося тоді все. І вже тоді, ще в пустоверхій студентській макітрі, засіла думка: «А це письменник годний».

Саме з таким настроєм взявся і за нову книжку пана Юрія «Коханці юстиції». Почав читати – і відклав. Що це воно, думалося. Блог слідчого з відділу вбивств? Кримінальна хроніка минулих століть? Сторінки з підручника для нової поліції? Чи все разом. Але геть закинути не вдалося. Ну, по-перше, таки Андрухович. По-друге, якщо я щось почав, то маю закінчити. А ще десь всередині точив черв’ячок думки, що твір, написаний ТАК, не може бути нецікавим. І річ не лише в добірній мові, ритміці, стилістиці, в якій навіть, хм, недитячі слова чи сентенції стоять чітко на своєму місці. Найбільше вразила глибина мислення автора і, не побоюся цього слова, внутрішня мудрість і гармонія тексту.

Весь час пронизувало відчуття чесності у ставленні автора до читача, виражене в тому, що все, що відбувається, не суперечить ні здоровому глузду, ні законам світоустрою. А ще якоїсь зрілості мислення. Особливо це помітно в темі кохання. Якимось незрозумілим чином автору вдається не просто вплести мотиви любови в кожну з восьми з половиною історій життя, а зробити їх ключовими у кожному творі. Чи то йдеться про середньовічного зарізяку, чи агента КДБ, чи короля злочинного світу провінційного містечка.

До речі, підбір героїв у «Коханцях» – це взагалі тема окремої розповіді. Тут можна знайти і українського Робіна Гуда, і Синю Бороду, і Леона-Кіллера на службі КГБ, і навіть своєрідного прототипа «Загадкової історії Бенджаміна Баттона», чи то пак, прототипині 🙂

Найбільше сподобалося ж відчуття, яке виникло після того, як було перегорнуто останню сторінку. Яке? Не поясню, але спробую намалювать: Уявіть собі тихий осінній вечір поруч із давнім другом, який знає вас, як облупленого. З яким не треба нічого вдавати і якого не боїшся втратити, бо це просто неможливо. Поряд з ним можна сидіти і дивитися в полум’я каміна або на струмені дощу, що гадючаться по віконних шибах. Просто сидіти і мовчати разом, відчуваючи, як ваші душі з’єднуються в одне ціле.

П.С.: Замість безлічі слів, одна маленька цитата, в якій автор пояснює найбільш нелогічний вчинок свого героя – професійного вбивці:

«За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло – в нього до неї немає жодного доступу. Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love.»

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x