Про невтрачені можливості

Юлія Фомічова, RSS,
Дата: 26-03-2018, 14:45

Інколи чую\читаю: «У мене була кар’єра, можливості, майбутнє, але потім в мене народилася дитина, і довелося кинути університет\роботу\перспективу». Причому так кажуть не тільки мами, а й тата… Інколи думається мені: а й правда, діти забирають багато часу, може навіть тоді батьки кидають омріяну професію до душі і шукають більших заробітків на нелюбій роботі, щоб забезпечити дитині гідне життя. А тоді із перспективних у кар’єрі вони стають звичайними заробітчанами. І діти мають все життя батькам бути вдячні звинувачувати себе в тому, що через їхнє народження батьки не досягли нічого в професійному житті.

Різні бувають ситуації. І перед тим, як когось судити, треба пройти чужий шлях у його ж взутті. Але я йду у своєму. І можу розказати про себе. Коли я була вже при надії, але ще не знала про це, мені запропонували роботу. Роботу моєї мрії, можна сказати. Бо це було те, чого я ще не пробувала у своїй сфері діяльності. Я попередньо погодилась, а тоді дізналась, що я – це вже «ми». «Ну не склалось, то не склалось», – подумала тоді. «Бути мамою – більша мрія, чим якась там посада», – думала я. А тоді Надійка підросла. Я все ж хочу приділяти їй якомога більше часу. Не можу сказати, що я заради нею чимось жертвую. Але коли стоїть вибір – помити посуд чи разом складати пазли, я складатиму пазли. Якось так. І тут ця сама робота, яку мені пропонували, мене дочекалась. Через більше ніж два роки. «Це доля», – зраділа я. Вже в перші ж дні я почала розуміти, що ця робота не для мене. Що я не про те мріяла. Що фріланс – мені більше до душі. Що я хочу забирати Надійку з садочка і лазити по кучугурам снігу і бігати по дитячому майданчику. А не злою і роздратованою мамою тягнути її за руку за собою, не дозволяючи роздивитися жучка, який неквапом переходить дорогу і гаркати на неї кожні два метри: «Швидше!». Я зрозуміла, що може, у нас буде менше грошей, але ми будемо щасливішими й без них.

Через місяць з тої роботи я пішла. Пішла задоволена. Тим, що переконалася в тому, що по-перше, дитина – не завада отримати роботу мрії. По-друге – робота мрії – не завжди те, про що ти мрієш насправді. По-третє – якщо кар’єру ти маєш зробити, то ти її зробиш, незалежно від того, мама ти, тато чи бездітна. Я знаю, про що ви мені скажете: що ситуації бувають різні (з чого власне я і почала цей пост). Але я бачила відео, як ветеринар оперує собаку, тримаючи сплячу дитину в слінгу. Я чула про художницю, яка, поки її чоловік підміняв її на чергуванні біля хворої дитини в онкодиспансері, бігала додому писати нові картини. А ще я знаю людей, в яких і дітей нема, або є няня, або чотири пари бабусь, або діти дорослі, а вони однак знаходять винних у тому, що нічого не досягли. Тільки от діти не винні…

Коли я зараз розсилаю резюме чи отримую пропозиції співпраці, мені хочеться попередити (і я справді попереджаю): «Тільки ж я мама, ви готові взяти на роботу маму маленької дитини?» І це вже не про дискримінацію, а про стигму. Коли ми самі себе обмежуємо, вважаючи, що роботодавця чи партнера зупинить такий невинний сімейний статус. Ми самі вибираємо, ким бути. Якщо ти маєш бажання робити щось, якщо вмієш це робити, то материнство тільки надихає і аж ніяк не перешкоджає. А якщо ти просто вирішила зробити кар’єру мами, то навіщо тобі якась інша?) Насолоджуймося!

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода