Салотопка була жахом усіх бродячих тварин

Володимир Чос, RSS,
Дата: 3-04-2018, 11:43

Собака – це перша тварина, яку людина зуміла приручити і одомашнити. Приручення відбувалося одночасно в різних районах Землі ще за кам’яного віку – приблизно 15 тисяч років тому. У результаті людина отримала вірного друга, помічника на полюванні й охоронця свого житла. Нині чотирилапі помічники допомагають в захисті державного кордону, ловлять злочинців, розшукують вибухівку та наркотики, виявляють контрабанду… Разом із тим існує і зворотна «сторона медалі». Чимало собак нині є бродячими. Вони перетворилися на фактично невід’ємну ознаку наших населених пунктів. Бездомні тварини тиняються по вулицях, риються у смітниках, переносять різні хвороби, навіть кусають на людей. Напади таємничої чупакабри на домашніх кролів теж найчастіше виявляються розгулом голодних здичавілих собак. Хтось приручив братів наших менших, а потім викинув на вулицю, як нeпотріб. І душа нe болить, бо її просто напевно нeмає. А є проблeма, яку дійсно трeба вирішувати.

– У моєму дворі три хазяїна – я, собака і півень, – говорить городищанин Петро Іванович. – Кожен з нас відповідає за свою частину господарства. Найважче собаці. Якщо ми маємо свободу пересування, то пес весь час сидить на ланцюгу. Тільки навесні даю амністію, щоб до «дівчат» побігав. Але переживаю, що пес пропаде. Під машини він не кидається, але періодично хтось проводить боротьбу з бродячими собаками. Колись їх труїли або відстрілювали. Від цього бродячих собак не поменшало, а чимало людей втратили своїх улюбленців.
– У чотирилапих «городищан» життя справді собаче, – підтверджує Галина Матвіївна. – То у великих містах їм під хвоста заглядають: у салонах краси і бігуді накрутять, і манікюр зроблять. А тут сиди на прив’язі та сильніше гавкай, щоб їсти винесли. Ми собаці спеціальний корм не купуємо. Даємо те, що й самі жуємо: картоплю, кашу, борщ, хліб... На бродячих собак узагалі дивитися шкода! Найкраще собакам живеться, коли свиню смалимо. Тоді пес розкошує кістками із свіжини. А про решту часу говорять: «Настав піст – підібгав собака хвіст». Хоча є серед місцевих собак і своя еліта. Це ті, яким пощастило стерегти двір заможних панів, наприклад – бізнесменів. Залишки від їхнього столу значно ситніші. Але і собаки там дорогі, породисті, злющі, бо у них матеріальна відповідальність вища.

– Моя Есмеральда живе у квартирі, тому намагаюся частіше вивозити її на природу, – говорить приватний підприємець Сергій. – Ще тільки домовляюся з друзями по телефону, щоб вибратися на пікнік або риболовлю, а вона вже хвостом виляє! У квартирі собака мало рухається, тому як виїдемо у ліс чи до річки – гасає, як заведена! Під вечір падає без сил, ми її кладемо до машини і повертаємося додому. Есмеральда дуже цінної і рідкісної породи, тому для продовження роду шукав їй кавалера через Інтернет. Нещодавно привела сім цуценят! Тепер продаю по тисячі доларів за одного. Так що моя улюблениця приносить гроші в сім’ю. А бродячих псів треба винищувати якнайрішучіше!
Городищани старшого покоління розповіли, як у далекі повоєнні радянські часи проблема бродячих тварин вирішувалася у нашому місті. Тоді на законодавчому рівні велося винищення бродячих собак, як переносників сказу. Існував суворий контроль, тож робота проводилася досить ретельно. Населенню було приписано раз на три роки проводити щеплення домашніх собак. Це робилося безкоштовно і видавався металевий жетон, який, як правило, кріпили до собачого нашийника.

Відловом бродячих собак у Городищі займалися два чоловіки, прізвища яких за давністю часу забулися, а ось вуличні прізвиська збереглися – Пірхало й Захарко. Їхня професія називалася гицель. Була в їхньому розпорядженні конячка, яка возила велику фанерну будку, куди й запихали виловлених тварин. Мало того, ці люди були наділені повноваженнями заходити в приватні господарства й перевіряти собак на предмет щеплення. І в разі відсутності відповідного жетона могли забрати собаку прямо з прив’язі. Рейди по відлову собак робилися з певною періодичністю по всьому місту.
Потім собак звозили так звану «салотопку». Вона знаходилася при виїзді з Городища в бік Орловця за 200 метрів праворуч від дороги (зараз там залишки відстійників колишнього пивзаводу). Там собак забивали й оббіловували. Шкури притрушували сіллю й складали, а туші вкидали у величезний котел всередині невеликого приземкуватого бараку, розкладали під ним вогонь і варили, доки не витоплювався жир. Його збирали в діжечки й відправляли на технічну переробку. А шкури везли на підприємства, де з них робили високоякісний хром (кінцевий продукт – офіцерські хромові чоботи).

Проіснувала ця «салотопка» до кінця 1950-х років – Пірхало й Захарко постаріли, на їхнє місце нікого не знайшлося і відлов бродячих собак, як і щеплення домашніх собак, сам по собі якось припинився. Барак стояв ще в першій половині шестидесятих, а потім розвалився від часу. Туди почали звідусіль звозити непотріб, так що утворилося стихійне сміттєзвалище.
Нині чимало громадських організацій ведуть активну боротьбу проти практики варварського знищення бродячих тварин. Натомість пропагують європейський досвід. Зокрема, пропонують прийняти місцеві аналоги обласної програми регулювання чисельності тварин гуманними методами. Це дозволить економно, а головне – ефективно вирішити актуальну і наболілу проблему. Метод стерилізації тварин та вакцинації проти сказу дозволяє не лише вирішити проблему бездомних тварин у єдино дозволений сьогодні законом спосіб, але й убезпечити район від поширення сказу, адже усі тварини, що перебувають на його території, будуть вакциновані.

Володимир Чос

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода