До 100-річчя з дня смерті І.Нечуя-Левицького

Зі спогадів Петра Кияниці, уродженця Стеблева, передані ним до Стеблівського музею письменника понад 40 років тому

Було це влітку 1916-го року. Мені йшов тоді сімнадцятий рік. Учився я в Стеблівській вищій початковій школі, перейшов до четвертого класу. Поїхав якось до Києва провідати старшого брата-вчителя, якого щойно покликали до війська. На фронті не вистачало офіцерів, і забирали до військових шкіл навіть учителів. Брат відпросився на кілька днів і по його «увольнітєльній» ми провели цей час у родичів. Одного дня, гуляючи на Володимирській гірці, брат несподівано сказав:
– Зараз зайдемо, провідаємо Івана Семеновича Нечуя-Левицького.
Я просто оторопів, настільки це було неочікувано. Аж боязко стало. Проте й цікаво.
– Може, незручно якось буде, – відповів я.
– Коли я сказав, так про це вже подумав.

Я знав, що брат уже кілька років був знайомий з видатним письменником. Він не раз бував уже в нього, запрошував на вчительські наради, які відбувалися в Києві. Дуже поважав він старого вчителя-письменника. Я ж особисто уже тоді просто благоговів перед ім’ям цього визначного художника й діяча. На той час я прочитав усі його художні твори. Не читав тільки його робіт на мовознавчі та літературно-громадські теми, бо їх тут важко було тоді дістати, їх друкували у львівських виданнях.

Його мовою, його живописанням природи, соціальним звучанням творів я захоплювався так, як може захоплюватися той, хто змалку виріс у чудових надросянських краях, між лагідними тутешніми людьми. Тож можна уявити собі, з яким хвилюванням підходив я до будиночку, де жив тоді Нечуй-Левицький. Невеличкий будинок цей знаходився біля колишнього Михайлівського собору, на крутому версі Володимирської гори. Звичайнісінький сільський чи містечковий будинок, обгороджений низеньким штахетом, за яким на грядках було повно квітів.

Ще здалеченька ми примітили, що перед ґанком на невеличкій лавочці хтось сидить. Підійшли ближче і я достеменно пізнав нашого знаменитого земляка. Пізнав по портретах, які вже тоді друкували. На лавочці сидів маленький дідусь, що пильно вдивлявся своїми спокійними добрими очима і однією рукою держався за велику на обидва боки бороду. Одягнений він був у простий літній одяг.

Підійшли ми до ґанку, поздоровкалися, низько вклонившись йому. Господар одразу впізнав брата, хоча той був у військовому уборі. Він так уже заходив до нього невдовзі перед тим. Не піднімаючись з лавки, Іван Семенович попросив сідати біля нього. Мені здалося, що він слабий, бо якось аж надто вже кволо рухався і говорив поволі, проте виразно і дуже ласкаво. Я не одразу сів, стояв та шанобливо вдивлявся в його лице. Живий Іван Нечуй-Левицький не зовсім був подібний до свого портрету. Хоч, певно, на портретах узагалі буває більше статичної поважності. Простою, звичайною людиною виглядав він зараз; погляд його очей випромінював добро…

Перші хвилини розмови, коли брат питав про здоров\’я, проходили мляво. Нечуй-Левицький одразу змінив тему і, глянувши на мене, запитав: «А хо ж це за юнак?». Брат відповів: «Це мій брат, про якого я говорив Вам. До війни він жив і учився у Галичині, а зараз учиться на вашій батьківщині, в Стеблеві».

Господар одразу змінився на лиці, повеселішав і жваво звернувся до мене.
– Розповідайте ж, будь ласка, який же Стеблів тепер? Давненько я бував там.
Не поспішаючи, я почав розповідати, міркуючи при цьому, що треба сказати про те нове в Стеблеві, чого не було ще при ньому.

– Стеблів, – кажу, – став, мабуть, набагато більшим. Побудовано дві нові школи, перебудували заново цукроварню, є мала ливарська майстерня, містечко виросло, чимало вже крамниць, фотографія є і навіть «монополька». Проте панський фільварок і парк запущені, старий мур розвалюється. Острівець на Росі, який ви знаєте, розвітрюється, робиться все нижчим і нижчим. Люди живуть добрі, лагідні, але бідні. Не змінилася тільки природа, така ж красива, така ж чудова Рось, як і при Вас була, залишилася у своїй красі, так як описали ви у «Миколі Джері».

Я розповів також, як ми, учні, давали робітникам цукроварні читать «Миколу Джерю», інші книжки, як вони хвалили цю книжку. Згадав, що ми раз невеликим гуртом пройшли весною тією дорогою, якою мандрував Микола Джеря зі Стеблева аж до Корсуня. Розглядали й любувалися незабутніми тамтешніми краєвидами. Певна річ, похвалився також, які його твори я вже встиг прочитати. Іван Семенович слухав усю розповідь дуже уважно, не перебивав. А коли я замовк, усміхнувся в бороду і раптом запитав:
– Ось Ви були в Галичині, скажіть, чи сподобалася Вам їхня мова?

Я трохи здивувався з такої переміни бесіди і не одразу відповів.
– Я всіх там розумів, – сказав я, – говорять галичани так само м’яко, співуче, як і в нас на Київщині. Проте деяких слів я спочатку не розумів, а лиш здогадувався. Селяни говорять простіше, зрозуміливо, а письменні – трохи важче.

Тоді він почав говорить із братом, та вже жвавіше й голосніше:
– Ось чуєте, що юнак каже, а Ви все своєї.

І стали вони говорити уже про українську мову, часто вдаючись до легких суперечок. Я уважно прислухався і так тоді зрозумів з їхньої бесіди, що Іван Семенович дуже незлюбив тих галицьких слів і зворотів, які не властиві нашій наддніпрянській народній мові. Звав він ці галицькі особливості польськими впливами, від яких треба оберігати українську літературну мову. Ці полонізми засмічують, псують нашу мову. Він говорив, що у нас тут, уже складається чиста українська літературна мова, на основі простої народної, як це вже маємо у творах Шевченка, Квітки-­Основ\’яненка, Котляревського, Марка Вовчка, Панаса Мирного та інших. І нам не треба домішувати чужих слів, як це заведено в Галичині, особливо у їхніх часописах. Тут в Україні немає зараз українських часописів, а в Галичині їх стає більше і більше. Усе більше читають їх в Україні, і їхня мова калічить нашу літературну мову. Їхньої часописної мови ми не можемо так прийняти.

Довгенько ще вони розмовляли, проте я бачив, що не переконали один одного.
«Запам\’ятай, Петре, який дужий, нездоланний дух у старого письменника, коли він обстоює свої погляди у справах мови. І знаходяться ж люди, які вигадують різні поговори про те, що Нечуй-Левицький просто дивак, і з примхи чіпляється за віджилі форми, лексику і правописні норми. Це не дивацтво. Це глибоке почуття відповідальності і перестороги проти легковажного ставлення до законів мови. Є в нього свої хиби і певний консерватизм у питаннях мовознавства, але суть його боротьби за народність мови – справа величава й гідна доброго наслідування. І своїми художніми творами він найкраще довів, як треба обстоювати чистоту української літературної мови. І в своєму приватному житті, як це ми й сьогодні змогли бачити, у нього немає жодних рис дивацтва, щоб плести анекдотичні видумки про його кумедні примхи. Він напрочуд проста, надто скромна людина, як і личить бути великій людині», – підсумував цю зустріч брат.

Я й сам відчував, що цей день запам\’ятаю на все життя.

Цей лист-спогад надіслали на ім’я покійного хранителя Нечуєвого дому Сергія Хавруся. Його зберігають в архіві музею письменника у Стеблеві.

Андрій Хаврусь, завідувач Стеблівського літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького