Можу бути ніжна, як абрикосовий цвіт. Можу стати ним і розчинити у собі. Відібрати пам’ять, розум і силу волі. Огортати ледь відчутно теплом весняного вітру і п’янити й п’янити шепотом свіжого листя… Омити сльозами душу й стати квіткою, яку не хочеться зривати.

Можу бути відверта, як весняний дощ. Відганяти й манити водночас бешкетними краплями та неминучим дотиком. Відкрити серце й запросити у його затишок на очах у всього живого. Стати водою і музикою, відкриваючи невідомі ріки в тобі.

Можу бути несподівана, як сніг у квітінні вишні. Заморозити час і відчиняти двері у портали до незнаних почуттів. Мовчати й цим говорити все. Потоком зелені й свята вриватися у життя й так само стрімко щезати, залишаючи по собі лиш слід блискавки у небі й запах вогкої землі.

Я можу, можу, можу… Можу ще й ще. Ця сила у мені й завжди була моєю. Її не побореш, не зміниш і тим паче – не заховаєш у стінах холодних печер між демонів і змій. Вона – дар, що дає світло життя. Вона – жіноче «Можу!»