Здихаю в середу

Анна Сакун, RSS,
Дата: 26-04-2018, 12:21

Втомилася зізнаватися собі й іншим, що я втомилася. Здається, що втома – це ще гірша морока, ніж депресія. Ту хоч можна медикаментозно прогнати. А цю мадаму – жени не жени – доводиться терпіти. При чому, кожний її візит оригінальніший за попередній.

Забула вимкнути плойку, ледь не спаливши квартиру, автоматично поклала джинси замість прання в морозилку, впала посеред вулиці, переплутала дати, людей і, здається, навіть вимір, у якому живу. Іноді мені думається, що ця дружба зі втомою – особливий вид мазохізму, бо ж береш на себе ще й ще, все менше спиш, усе більше щось вирішуєш, думаєш, плануєш і зрештою… здихаєш.

І от учора вже пізньої нічної години я лежу на ліжку зморена, в голові крутяться вже літачки, зіткані з цифр і літер, звучать чиїсь фрази, перемішуючись із власними думками. Лежу так, ніби на мене з усією сили тяжіння, чи чого там ще, впала бетонна брила, розчавивши всі амбіції і прагнення своєю вагою і переконливою міццю. Лежу, значить, і розумію, що втомлює навіть саме усвідомлення того, що ти страшенно втомлений.

Скочуюсь спочатку на правий бік, потім – на підлогу. Лежу ще трохи там, бо ж устати немає сил. Кицька всіма своїми діями показує мені: «Хазяйко, ти мене спочатку погодуй, а потім уже роби оці маніпуляції зі своїм тілом». Видихаю і встаю. І раптово моя кімната перетворюється на ринг, де в синьому кутку стою я, а в червоному – втома.

Не маю сил на цей двобій. Не хочу з нею говорити. Прошу її піти по-доброму. Піти й не вертатися. А вона, образившись, відповідає: «Ти ж сама мене кличеш щодня!»

І таки сама. Своїм невмінням відмовити, пояснити іншим, що мої можливості не безмежні, зізнатися собі, що немає нічого ганебного в тому, щоб мати хоча б один вихідний на тиждень чи дві години в добі без телефону й соцмереж. А ще я прикликаю її щодня споконвічним, в’язким і нестерпним страхом залишитися без коштів на існування. Який щораз змушує щось писати, читати, робити, поширювати, спілкуватися, бігати, вирішувати, і так нескінченну кількість разів по замкненому колу. Він не дає думкам спокою, спонукаючи розум оглядатися й боятися його ще більше.

І не втома винна, що замість «здаю в оренду» читаю «здихаю в середу», а я. І саме я таки здихаю щосереди, бо до кінця тижня немає сил дожити, бо ж сам той тиждень триває без кінця.

«Іди спати, Аню! Завтра зустрінемося знову…» – говорить мені втома. І я розумію, що поки не визначу чітко межі, в яких перебуває в моєму житті робота, а в яких – саме життя, ми зустрічатимемося зі втомою щоночі на невидимому рингу й обговорюватимемо той невидимий страх самозбереження. Розумію також і те, що вранці я так само забуду вимкнути плойку, бо не зможу прокинутися вчасно, що улюблені джинси потрібно шукати в холодильнику, а не в пральній машинці, і що, попри все, я люблю своє життя. І воно саме таке, яким я його роблю.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода