Сонце помаранчевим нектаром заливало кімнату, проникаючи промінням, мов щупальцями, крізь опущені ролети, розтікалося по стінах, ковзало простирадлом, зігрівало і лоскотало солодким ранішнім сном.

– Мам, ти спиш? – підкотився під бік тепленький пухкенький клубочок. Обережно пестячи волосся, пухкенькі пальчики ковзнули з моєї голови на обличчя. Я потягнулася. Клубочок притих і зачаївся – ніби спить. Я зиркнула з-під вій на годинник – пів на шосту! У-уууууу… Перевернулася на інший бік. Може засне?..

Тихо. У ледь відчинене вікно шумить листям кольору марсали вишня, пахне хризантемами волога осінь… Клубочок підвівся на ліжку. Навіть із заплющеними очима відчуваю уважний погляд донечки. Вона схиляється низько над моїм обличчям, її золотаво-русяве волосся лоскоче його, малесенькі пальчики намагаються відкрити мені очі – розплющюю їх. – Заплющ очі! – наказує дзвінкий доньчин голос. Підкоряюся. І тут же наступний наказ: – А тепер одплющ! – Я не стримую сміх. – Правильно казати розплющ, – відказую і продовжую сміятися. Розумію, що вже ніхто більше не спатиме сьогодні…