Весело зацвірінькали синички за вікном, скоро зима. Тепла постіль манить в свої обійми – ще спати б і спати!

– Ну що, граємо? – питаю в донечки. – Хто перший в душ?
Мала золотоволоска ніби чекала – вистрибує з-під ковдри й тупотить ноженятами до ванної кімнати.
– Я першіша, перші-і-іша! – Дзвіночок доньчиного голосу змішується з плескотом води.
Поки я доходжу, вже, обгорнута рожевим пухким рушником, тріпаючи вологими дрібними кучериками, по-діловому чимчикує Зірка.
– Я першіша! – крутить голівкою і повторює всміхаючись. Заходжу до ванної, думаю, як би чудово було б ще подрімати пару годин!.. Повертаю кран…
– Мам, – крізь прочинені двері на мене заглядають допитливі чорні оченята, – У тебе пузик, мов ти м’ячик ковтнула! Скажи, це тому, що там братик живе?
– Так,- всміхаюся я.
– А якби там жила сестричка? – примружує оченята, – То який би був? Сердечком?
Якусь мить я стою ошелешена, тоді вибухаю сміхом.