Гаврило Сіряченко: «Кожної миті дивився смерті у вічі – і дивом вижив»

Гаврило Сіряченко: «Кожної миті дивився смерті у вічі – і дивом вижив»

Багато доль зруйнувала Друга світова війна… Час невпинно минає та забирає від нас героїв, загартованих полум’ям цієї боротьби. Уже майже не лишилося очевидців великої трагедії, що відняла чимало життів і спогадів. Ветеран Гаврило Сіряченко пережив Голодомор, на фронті був неодноразово контужений, двічі поранений, що навіть медики не давали шансів на життя. Проте він зміг пройти всю війну й навіть знайшов там справу всього свого життя, яку тепер передає від покоління до покоління.

Ховався від окупантів у трьох місцях
Народився Гаврило Сіряченко 9 квітня 1924 року в селі Арсенівка, що на Кіровоградщині, на берегах річки Великої Висі. Був третім сином у родині (всього було четверо братів), наймолодший та найстарший померли від голоду 1932–1933 років. Коли почалася війна, зовсім юного Гаврила, колишнього 10-класника, призначили командиром дружини з охорони моста та 10-кілометрової прилеглої воєнної дороги Кіровоград–Умань. Отримавши боєприпаси та мисливські рушниці, вони разом із товаришем позмінно чергували, поки в село не ввійшли нацистські війська.

– Ми не мали права зупиняти воїнські частини, а всіх інших пускали через міст лише за спеціальними пропусками. Часто кружляли над нами німецькі літаки, проте наш міст не бомбили. Обстрілювали з повітря лише тих, хто копав протитанкові окопи, які тягнулися понад берегами річки Вись. Адже вони також охороняли той міст, щоб потім пропустити свої війська. Пам’ятаю, одного разу стоїмо ми під парасолею і все гучніше чуємо як посилювався неподалік гарматний та кулеметний гуркіт. До нас під’їхав мотоцикліст у військовій формі. Підкликав до себе й запитав, що ми робили на мосту. Ми ж відповіли, що охороняємо його. Своєю чергою військовий закликав нас все кидати та швидко тікати, бо через 20 хвилин там будуть німці. Вже потім я дізнався, що він був майором. І рванув уперед наздоганяти військову частину, – згадує Гаврило Сіряченко. – Ми з напарником чуємо, що все ближче і ближче ревуть танки. Заховалися в обривах разом із рушницями, десь за 300 метрів понад рікою. У той час уже під’їхали до мосту ворожі бронемашини й рушили далі – у сторону Новомиргорода. Вечоріло, а до села ще 2 кілометри, тож я побіг до першої хати понад річкою. Її господар повідомив, що німці вже всюди. Я рванув додому – і дійсно, німецькі солдати розташовуються ночувати. Один із них у мене запитав: «Де матка (мати)?» А батьки в той час копали протитанкові окопи за селом, повернутися мали опівночі. Мені треба було подоїти корову, бо вона вже ревла. Так німець той схопив казанок і сам видоїв корову.

Відтоді танки дорогою Умань–Кіровоград рушили майже безперервно. Після встановлення комендатури, старостів, жандармерії у селі оголосили добровільний набір молоді в Німеччину. Проте на це мало хто відгукувався, тому відправляли примусово. 17-річний Гаврило був одним із перших у цих списках.

– Я не піддавався. Першого разу я втік із комісії, яка знаходилася за 30 кілометрів від нашого села в Златопольській єврейській синагозі, й ніколи не з’являвся там більше. Проте тривали знущання з моїх батьків. Так почав партизанити. А батьки ж покинули село Петроострів і переїхали на хутір за 15 км звідти. Там мене шукали та навіть переслідували, доводилося місяцями ночувати не в хаті, а у схованках, яких у мене було три, – говорить дідусь. – Одного дня я замерзав (була зима) у своїй схованці у «посадці», тому вирішив піти до дядька й тітки, а вони жили на останній вулиці у сусідньому селі. Ми сіли за стіл. І раптом бачу як за вікном п’ятеро німців пробігли. Я, як той заєць, схопився та давай утікати. Тітка каже, що, мабуть, чоловіків із села забирають у Німеччину. Мого дядька викинули з хати й повели у стрій, тільки й чув сльози та крики тітки. Вона пішла за колоною. Я ж по драбині виліз на горище під стріху хати. Чую, що німець до мене лізе. Добре, що було темно – і він мене не помітив і зрештою пішов. Я ретирувався звідти. Перейшов річку і добрався до другої вулиці. Тільки вийшов до одної із садиб, став ногою за закуток, як тут два німці з дороги у двір. Однак було слизько, вони дивилися вниз, тому я встиг утекти. Знов побіг до дядькової хати. А окупанти чергують на вулиці. Я перебіг через дорогу – почалася стрілянина по мені. Добіг до города – та у канаву. А вони подумали, що я забіг у хату й підпалили її. Тітка якраз повернулася та мене не побачила. Хата горить, тітка плаче, а я у поле втік.

У березні німецькі війська почали відступати. Чоловіків із села вони майже усіх забрали, та почали змотувати зв’язок і відходити. Молодий Гаврило якраз був у схованці вдома, коли батьки сказали, що пішли останні німецькі солдати. А під ранок у село вже прийшли радянська армія та розвідка.

Гаврило Сіряченко: «Кожної миті дивився смерті у вічі – і дивом вижив»

У лавах армії
На наступний день Гаврила Григоровича призвали в польовий військкомат у селі Арсенівці, звідки мобілізували на фронт.

– Я потрапив у 25 гвардійську стрілкову дивізію. Спочатку в цивільному одязі на собі носили снаряди, міни по 32 кг, до передової. Мене одразу назначили командиром відділу, потім командиром взводу. Щойно нас перевдягли у військову форму, мені надали звання старшого сержанта, а згодом – старшини. Зрештою, мене атестували на офіцерську посаду – молодшого лейтенанта. Я був командиром першого кулеметного взводу. Так і прослужив до першого поранення. А вже при госпіталі я екстерном закінчив курси військових фельдшерів, мав право надавати першу медичну допомогу на передовій, – розповідає Гаврило Григорович. – Ми разом із військом йшли з Кіровоградщини. Брали Водяну, Шполу, потім наш фронт повернули на Калигірку. Допомагали у Корсунь-Шевченківській битві. Звідти йшли аж на Дубосари, до Дністра, де надійшло поповнення. В обороні декілька днів стояли. Велика битва відбулася, багато загиблих…

Із перших днів до останніх Гаврило брав участь у Ясько-Кишинівській операції. Це було найбільше угруповання, у яке входили 36 дивізій. У битві за Будапешт, як ветеран дізнався згодом після закінчення війни, він воював разом зі старшим братом – Миколою. Його забрали в училище ще на початку війни. Микола там загинув, а сам Гаврило був удруге тяжко поранений у голову. Лікувався у Бреслау (нині пол. Вроцлав – ред.). Лікарі не давали жодних гарантій, що чоловік житиме, проте він міцно тримався за цей світ та дивом одужав.

На фронті знайшов покликання на все життя
Війну Гаврило Григорович закінчив 16 травня 1945 року в районі Праги, а демобілізований був у 1947 році. Коли повернувся у рідні краї, народ спіткав голод. Заповнені до повна ешелони з пшеницею відправляли у Францію у подарунок.

– Узагалі після демобілізації можна відпочивати протягом одного місяця. Проте, як побачив, що люди помирають від голоду, то на третій день звернувся у відділ охорони здоров’я, і, зрештою, склав іспити екстерном, отримавши направлення у Новопавлівку. У 1949 році я розрахувався, і поїхав на навчання до Одеси. Провчився один рік, потім за сімейними обставинами навчання змушений був залишити. За направленням працював у Мокрокалигірському районі, а згодом переїхав у Шполянський район, де працював лікпрофінспектором у райздороввідділі. Після закінчення курсів зубних лікарів отримав І-шу категорію та працював там же за спеціальністю. Зрештою в Одесі таки закінчив курси стоматологів заочно. І мене перевели в залізничну лікарню стоматологом, там я пропрацював 17 років свого життя. Я з дитинства цікавився медициною. Напевно, мені це передалося від батька. Він не був лікарем, але завжди мав потяги до медичної справи.

Із майбутньою дружиною – Юлією Кочергою – вони були однокласниками. Проте її мобілізували на відновлення Донбасу після його звільнення від окупантів. Коли дівчина повернулася у рідне село у 1947 році пара одразу одружилася. У 1948 році у них народився старший син, а у 1956 році – молодший Валерій. Хлопець продовжив справу батька, яка також стала його покликанням – отримав звання «Заслужений хірург України» та працює головним хірургом у 8-й лікарні Києва. А його донька Вікторія отримала звання кандидата медичних наук, вийшла заміж за лікаря. Тепер вони разом працюють у поліклініці у Вінниці. Мають двох дітей – доньку й сина, які завжди тіша ть прадіда приїздами у гості й дитячими роздумами про життя.

Валерія Тімергаліна

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x