Скільки років уже минуло як відгриміли останні залпи, а війна й досі сниться мені ночами, нестерпно ниє осколком у нозі. І хіба забудеш коли-небудь усе, що довелося пережити? Хіба забудеш палаючий Сталінград, Волгу у вогні, руїни напівзруйнованого міста, в якому ми вдвох із подругою Зіною Бедейнашвілі кілька діб під обстрілом розшукували й відправляли в тил дітей. 800 малих сталінградців удалося нам урятувати тоді, і досі не можу забути цих очей, рученят, які тяглися назустріч нам із проханням: заберіть нас звідси…

– Мамо, – говорив мені маленький хлопчик, – мене не вб’ють? Я тоді виросту і всіх врятую. Хіба забудеш цю дитячу клятву. Хіба забудеш 12-річного Вітю Красильникова, який трудився на передовій разом із усіма: допомагав переправляти через Волгу боєприпаси, поранених, розносив бійцям воду в окопи, коли треба було ставав помічником кулеметної обслуги… Це він зберіг і виніс документи групи поранених бійців, які завдяки Віті не залишилися безіменними героями.

Нелегка доля випала і нам, медсестрам. Часто ми забували про день і ніч, настільки жахливою і втомливою була наша праця. Знайти на полі бою живих, витягти, допомогти. І знову повзти туди, у вирви й окопи, забуваючи про розриви бомб і снарядів.

Пам’ятаю молоденького солдата ‒ він лежав на краю окопу, і мені здалося, що його поранило в голову. Кинулась до нього, вухом припала до серця: чи серце чути? А він мені каже: «Глянь-но, сестричко, на мої ноги, щось я їх не відчуваю…» Я глянула і сльози самі потекли з очей…

Скрізь кров і стогін. Там, під Сталінградом, убило чоловіка Зіни, там поранило її саму. Не обійшли й мене осколки… Лікувала рани на ходу. Там потрапила в оточення зі своїм з’єднанням, і на мене вже виписали й відіслали додому похоронку.

Дивом залишилася жива, мабуть, для того, щоб назавжди зберегти пам’ять про тих, хто лежить нині в братських могилах. Серед них особливо дорога моєму серцю по одній з родинних ліній – Марія Кожем’яко. Марія народилася й виросла в селі Дубіївка Черкаського району. Рано залишилася сиротою, виховували її родичі. Коли почалася війна, ми домовилися в листах, що будемо проситися на фронт. Потрапили в різні військові частини, але протягом усього часу не втрачали зв’язок. Жили майбутньою Перемогою, сподівалися на зустріч, яка так і не відбулася: вже наприкінці війни Марію тяжко поранило. Вона лежала в тому госпіталі, де працювала сама, і не було жодної людини, яка б не схилила голови біля її ліжка. 18 червня 1945 року Марії не стало. Поховали її в братській могилі на землі Чехословаччини.

А я не можу без хвилювання читати її щоденник, листи, адресовані їй коханим, Героєм Радянського Союзу, розвідником Павлом Морозовим, який теж загинув на фронті.

Як хочеться, щоб цю дівчину знали в рідному селі такою, як знали сотні поранених, яким вона врятувала життя: доброю, нетомною, хороброю.