Спочатку несміливий, тихий… Непевними кроками човгикав за мною, мов тінь опівдні. Огортав увагою, манив пахощами такого ж ще непевного жасмину і невловимого далекого щастя.
Згодом – упертий, відвертий. Обіймав мокрим віттям дерев. Цілував краплями очі й засипав прохолоду за пазуху. Чекав мене на кожному кроці. Намагався вловити й полонити.
Пізніше, мов рев стихії. Дужими водами омивав і тіло, і душу. І падав у ноги, і ставив на коліна. Трусив землю. Краплі щосили лупили й від того ще сильніше здіймалися угору, замість того щоб знайти прихисток на землі. Погрожував вітром, але так само обіймав і змушував стояти поряд.
А потім знову стих… Змив останню емоцію і так несміло, як на початку, просто тихо йшов за мною, відбиваючись у кожному кроці, застигаючи в ароматах трав і квітів, залишаючи цілунки на обличчі, сподіваючись, що я розчинюся у тобі…