Коли б вас зацікавило питання, хто в нашому місті років зі 100 тому мав найбільші статки, я б наважився відповісти – євреї, які тримали практично усю торгівлю та охоче кредитували населення, місцеві грабарі-підрядники та старовіри, яких ми не зовсім коректно інколи називаємо старообрядцями, адже справа тут не в обряді, а таки у вірі. На загал знаємо про них небагато. Ще зі шкільного підручника історії пригадується бояриня Морозова, яка хрестилася двома пальцями та, можливо, статті Василя Пєскова «Таежный тупик» в газеті «Труд» на початку 1980-х про знайдену геологами у саянській тайзі родину старовірів Ликових. А хто вони, чому розпорошилися по світах, як потрапили, зокрема, у Черкаси – те вже мало кого обходить, позаяк ми наперед переконані, що таких було мало, тож і залишити по собі нічого великого не могли. І в цьому місці – перша хиба: до 1917 року в 45-тисячних Черкасах мешкало понад 6 тисяч старовірів.
Хто вони?
В середині ХVІІІ століття патріарх Никон в угоду цареві затіяв велику церковну реформу: почали виправляти церковні тексти, змінювати вікові обряди, інакше хреститися та таке інше. Звісно, що не всі православні сприйняли новації, адже не розуміли їх природи. Вони залишилися у старій вірі. Мовчазний супротив очолив протопоп Аввакум, за що його спочатку заслали в Пустозерськ, а помордувавши 15 років, у 1682-му за царським указом спалили живцем. Тисячі старовірів добровільно пішли за Аввакумом: акції самоспалення набули катастрофічних масштабів. Ще сотні тисяч «вірних вірі» подалися геть з проклятої землі і левова частка їх опинилася в теперішній Україні, менше – в Білій Русі та землях Балтії.
Наш люд зустрів прибулих відсторонено. Коли прийшли – значить біда погнала, нехай собі живуть. Лиха від них немає, працюють як одержимі, не пиячать, навіть люльки бородані не палять. А що дивакуваті трохи, що діточок в них по п’ятнадцятеро, а то й двадцятеро – то їхнє діло.
Поселилися вигнанці здебільшого в херсонських степах, лісах Чернігівщини та на Подніпров’ї, тобто у нас тут: кому що старі місця нагадувало. З роками звиклися між собою місцеві та чужинці, і хоч не родичалися, але господарювали разом і по-сусідськи плече підставляли, коли скрута.
Аж у 1905 році цар «пробачив розкольників» невідомо за які гріхи та височайше дозволив повернутися в лоно матушки-Расєї. Старовіри дружно послали його куди подалі (тут я, правда, не певен, може вони не матюкалися) і залишилися там, де нікого не обходить, скільки на твоєму хресті кутів. Образа світських і церковних вождів імперії була настільки глибокою, що лише в 1971 році (!) на Помісному соборі РПЦ зі старовірів зняли анафему. Утім, їх самих це мало цікавило.
Віра ділу не завада
Можливо, що саме за всі муки та гоніння Всевишній щедро винагородив старовірів хистом до примноження капіталів. Та є цьому й суто земне пояснення: ті люди дуже багато працювали, нічого не витрачаючи на втіху і взагалі все таке, без чого в цьому житті можна обійтися. А ще жили єдиною спільнотою, в якій не було місця чварам і недовірі. Жоден будинок старовіра не мав замка, а грошові відносини в межах общини не практикувалися. Зате у зносинах із зовнішнім світом – навіть дуже: на середину ХІХ століття серед київських купців першої гільдії 52,5% були старовірами. Це вже пізніше, і знову-ж – з помсти, Микола І почав стимулювати проникнення в столиці губерній єврейського капіталу, сподіваючись знищити розкольників економічно. Але справді ділові люди завжди порозуміються: дві спільноти просто поділили сфери економічних інтересів. Зрештою, і зі старообрядцями, і з «новообрядцями», по-своєму розібралися більшовики, але вони вже не переймалися богословськими нюансами.
Оскільки Черкаської губернії не існувало, на прикладі сусідніх – Київської та Полтавської, можемо дізнатися, які виробництва та промисли майже повністю контролювалися старовірами. Насамперед – будівництво та внутрішнє оздоблення помешкань з використанням дерева, адже вправніших столярів, ніж вони, годі було й шукати. І «краснодеревщиками» старовірів називали не тому, що вони працювали винятково з цінними породами деревини, а тому, що меблі та елементи інтер’єру в їхньому виконанні були дуже красивими, тобто «красними». Наступні галузі – маслобійна, екіпажна, свічна, щетинна, парусинна (не вітрильна, то інше), пір’яна, рукавична, канатна, панчішна, шкірообробна. Особлива стаття прибутків – бджільництво та виготовлення вуликів і рамок, в цьому ремеслі зі старовірами ніхто навіть не намагався конкурувати.
Конкретно у Черкасах вони утвердилися ще й у таких справах, як інтенсивне городництво – тобто не «щось, та й виросте», а за всіма правилами аграрної науки, виноградарство – перші виноградники були розбиті в районі теперішнього єврейського цвинтаря та на тамтешніх схилах Дніпра, фруктове садівництво. Промисловий напрям теж не залишався осторонь. Цей люд мешкав переважно на старій Митниці, тож там знаходились і виробництва, цегельне та деревообробне. Ще старообрядці вважалися найкращими в місті пічниками.
Звісно, община мала свої церкви, школу, інші громадські споруди. Вона жила хоч і своїм життям, та дуже делікатно вписаним у сталі норми й традиції. Сім десятиліть повної гармонії різних народів в межах одного міста – це Черкаси середини ХІХ – початку ХХ століть. Історія зберегла прізвища тих, хто колись знайшов тут нову землю для себе і батьківщину для своїх дітей та онуків: Воронцови, Яковлєви, Малишеви, Риндіни, Сергєєви, Соколови, Каурови…
