Переглядаю нотатки серпня 2014 року. Редакція газети «Черкаський край», робоча нарада з приводу прийдешнього ювілею Василя Симоненка. У меморіальній кімнаті, власне – робочому кабінеті поета і журналіста, – діляться своїм баченням ситуації Петро Жук, Тетяна Кайдалова, Віталій Масненко, Ганна Шквар. Нарада непроста: кімнату-музей конче необхідно розширювати, але як розширити кімнату? Як представити експозицію, що увібрала історію місцевої журналістики 1960-х, власне «Черкаської правди» того періоду та, звісно, усе те найдорожче, що пов’язане із іменем Василя?
Задумане тоді вдалося втілити аж у березні 2015-го, коли дата давно минула: сумнозвісні «адміністративні чинники» завадили вчасно. Не дивина. Зате ж нині це не просто музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка» (в колишній «Черкаській правді» він працював від серпня 1957-го по березень 1960-го року), а… Ну напевне – просто повноформатний музей. Музей преси, слова, великих імен. І навіть архітектури, позаяк редакція першої Василевої газети і ровесниці нашої області незмінно у будинку, автором якого спеціалісти вважають знаменитого Владислава Городецького.
Тепер старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України Тетяна Кайдалова опікується музейним комплексом «від і до». Як би це… Від порогу і до сайту.
Зустрічає лавиною подієвостей, а я поглядаю на отого розкішного горіхового стола, що в кабінеті. За ним головний редактор Євген Гольцев й зустрів студентів-практикантів Васю Симоненка та Славка Буряченка, аби показати їм кілька заздалегідь підібраних адрес на помешкання: щоб і недорого, і недалеко. На цього ж стола згодом лягли рукописи замальовок, репортажів і навіть рецензій за підписами «В. Симоненко», «В. Щербань» (Василь використовував материне празвище, бо тоді, та й зараз, не віталося, коли в номері було два або більше матеріали одного автора).
Тетяна Іванівна повертає у реальність. «А цей рік – особливий. Ось зважте: 100-річчя «Черкаського краю» – газети, що відкрила нам Симоненка-журналіста, а зрештою й поета. Відтак – 60 повних літ його роботи у виданні. Далі – 20-ті роковини з дня смерті матері Василя: людини, яка все життя була для нього цілим Всесвітом. 20-річчя кімнати-музею теж відзначаємо цього року. Ну й найсумніша з дат – 55 років тому Василь відійшов у вічність…»
Чимало довелося чути про трагедію, що обірвала життя «другого після Шевченка», і це в неповних 30 літ. Переді мною світлина Ігоря Осадчого, похорон. На передньому плані – Алла Горська. Колись вона разом із Василем обійшли десятки підкиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, енкавеесівці ховали сліди своїх злочинів. Саме за участі Симоненка на основі незаперечних речових доказів було виявлено таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. Відтоді, тобто з 1961 року, Симоненко – у сфері «особливого зацікавлення відповідних державних органів». Не було б інциденту з цигарками на вокзалі улітку 1962-го – знайшовся б інший. Так, його не вбили зразу, але побоями прирекли на повільне і мученицьке вмирання. Не оминула розправа й Аллу Горську…
Тетяна Іванівна показує, розповідає, згадує теплим словом світлої пам’яті Петра Жука, з яким ми навічно простилися нещодавно. Це він передав музею безліч безцінних раритетів, пов’язаних із іменем Василя Симоненка. «З ним мені довелося бути поруч від дня його появи у Черкасах і до останньої хвилини, коли він ступив за поріг вічності. Не мені судити, були ми з ним найближчими друзями чи ні. Ми були поруч, працювали, жили. Разом об’їздили майже всі села Черкащини. Написали спільно і опублікували до сотні газетних матеріалів, заклали спільно сад у товаристві садівників поблизу «Хімволокна». І кожен із нас, буваючи в Києві, обов’язково заходив у букіністичний магазин на Хрещатику і привозив для обох цікаві дореволюційні видання…» Ці слова тепер вже теж історія.
Як справжній науковець і музейний працівник із колосальним досвідом, Тетяна Іванівна у роботі не може обмежитися самими лише екскурсіями, хоча зараз таких – як ніколи. Вона накопичує, систематизує, впорядковує вже зібране, планує нові проекти і навіть не уявляє, що «музейник» може просто спокійно сидіти на місці, бо такий заклад. Прощаємося під голос Василя, який зазвучав рівно 10 років тому завдячуючи Миколі Томенку. Ще одна невеличка цьогорічна дата…
Борис Юхно
