Як данина часу, нині багато вулиць у населених пунктах названі на честь героїв АТО. Та не кожен знає про тих людей, імена котрих викарбувані на табличках. Є у Черкасах вулиця Віталія Вергая. Про нього чули мабуть чимало містян. Товариші й просто знайомі, пам’ятають його як безвідмовного та дуже активного чоловіка, котрий не міг «відсиджуватися у тилу». Щойно в Україні почалася війна, він одразу поїхав на фронт добровольцем. Але повернутися з перемогою, як він мріяв, не вдалося… Загинув… Сотні черкащан прощалися із воїном на центральній площі міста. А у 2016 році вулицю Маршала Батицького перейменували на честь Віталія Вергая.
– Так судилося, що Віталій став моїм сватом, – розповідає Володимир П’ятов, полковник Збройних сил України, голова районної ГО «Союз Чорнобиль України», – тож, коли він був в АТО, ми підтримували тісні зв’язки. Того дня, коли він загинув, я дізнався, що ворог накрив усю роту одним залпом, став дзвонити. Віталій відповідав, що все добре, та я чув як куля рикошетом просвистіла десь біля нього, – пригадує пан Володимир. Пізніше він на дзвінки не відповідав, але постійно телефонувала його дочка – моя невістка Катя. Хвилювалася. І не дарма. Пізніше нам підтвердили інформацію про його смерть.
Народився Віталій Вергай у Черкасах 21 листопада 1969 року.
– Тато завжди був активістом. Крокував життям із гарним настроєм і позитивом. Навіть на війні до деяких ситуацій ставився із гумором. Мав чимало хобі, любив рибалити. Проте найулюбленішим його заняттям було – бджолярство. Тож навчатися він пішов саме на цю спеціальність. Войовнича його натура не ховалася далеко в душі, постійно просилася назовні, – розповідає його дочка Катерина П’ятова (у дівоцтві Вергай).
Так після закінчення училища юний Віталій хотів піти добровольцем в Афганістан. Батьки не схвалили ідею та дуже довго відмовляли хлопця. Подався до лав Радянської армії – майстром-зброярем, спеціалістом із ремонту озброєння, там знайшов нову пристрасть – зброю. За час служби мав велику кількість нагород та отримав звання КМС із бігу на великі дистанції. Під час служби в армії одружився, а коли повернувся додому став батьком.
У часи Революції Гідності Віталій не залишався осторонь: долучився до лав черкаської самооборони. Як розповідає Катерина, батько нікому не сказав, що збирався їхати в зону АТО. Повідомив про це лише у день від’їзду.
– Тато пішов на війну у кінці серпня 2014 року, попри те, що мав дві грижі. Про своє рішення оголосив вже у день відправки. Пам’ятаю дзвінок на мобільний: «Доцю, мене з речами викликали до військкомату, ти прийдеш завтра мене проводжати?» «Так!» – а на очах сльози. Не сказав заздалегідь нікому, мабуть, бо знав, що за ним одразу поїде й зять. Хотів вберегти нас. Коли я його проводжала протрималась лише 20 хвилин і заплакала, – згадує молода жінка. – Батько потрапив на навчання у 128 окрему гірсько-піхотну бригаду (Мукачеве). Там він перебував цілий місяць. Я до нього їздила на один день. Пам’ятаю, що хлопці там були з піднятим бойовим духом, добрі та ввічливі.
2 вересня їх переправили вже у зону АТО. Перше місце перебування – Станиця Луганська. Потім бої ненадовго стихли. Проте мій тато був дуже активною та навіть непосидючою людиною, постійно «рвався у бій». Коли у Дебальцеві загострився конфлікт він сам попросився туди. Казав, що вони (бійці 128 бригади – ред.) потрібні саме там. Деякий час перебував у Нікішиному. Потім провели ротацію, і батько поїхав додому на два тижні. Затримався підлікувати спину. А у цей час 25 бригада понесла великі втрати, адже ворог знав про переміщення. І батько знову поїхав туди…
Віталій загинув 6 лютого у 2015 році поблизу села Рідкодуб Шахтарського району, Донецької області. В оточені були з 30 січня. Зовсім без їжі там чекали підмогу, але пункт постійно обстрілювали з «Градів». Прикриваючи відхід поранених Віталій отримав поранення не сумісне з життям від розриву 120-ї міни. Чоловік встиг врятувати групу хлопців, серед яких було багато поранених. Згодом був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Катерина П’ятова нині вчиться на медсестру в Черкаській медичній академії. Як і батько – патріотка. Ще під час Революції Гідності дівчина зайнялася волонтерською діяльністю: збирала продукти харчування й інші необхідні речі та відправляла їх на передову.
– Коли тато поїхав у зону АТО – всі туди поїхали голі-босі. Не мали належного оснащення. Після його смерті була у сильній депресії. Завдяки волонтерству, я відчула, що комусь потрібна. Саме друзі-волонтери мене витягнули з того тяжкого стану. Коли ти їдеш до зони АТО, ти бачиш як горять очі в наших бійців. Вони чекають ту будь-яку дрібницю, яку ти їм везеш. Ми зазвичай не можемо надовго залишатися у кожному поселенні – до півгодини часу приділяємо. Для нас – це недовго, а вони ще тиждень згадують про це, – відзначає Катерина. – Зараз вже маю більше вільного часу і намагаюся залучати групу людей до цієї справи. Ми навіть купуємо шини та дорогі медичні препарати, яких потребують наші воїни. Їм не вистачає і елементарних медикаментів, рукавичок і шприців. Потреб дуже багато, чимало ліків вони самостійно закупають.
