Для Ірини Гаркавенко, (позивний «Марго»), війна за Україну розпочалася ще з Майдану в Черкасах. Потім жінка пішла добровольцем у батальйон «Правого сектору» та навіть деякий час була старшиною роти. Там і отримала свій позивний. Після повернення із зони АТО вона влаштувалася у Черкаський державний технологічний університет, у відділ у справах виявлення та запобігання корупції. А нині, вже близько 2-х років працює керівником адміністративного відділу в Головному штабі Української добровольчої армії. Зараз Ірині 30 років. Народилася вона у селі Худяки, поблизу Черкас. Там росла й навчалася. Там нині живе її родина – мама і донечка Поліна, їй 11 років.
Тоді, на початку 2015-го року, коли на українських вулицях «кипіли» революційні події, Ірина не могла сидіти перед телевізором і спокійно дивитися новини. Пішла на «Черкаський Майдан». Коли все в обласному центрі заспокоїлося, повернулася додому і разом з іншими небайдужими брала активну участь у міському осередку «Самооборони Майдану». Проте анексія Криму, початок антитерористичної операції та смерть близького друга змусили її поїхати схід України.
– Людина, з якою ми разом пройшли всі революційні події, товаришували, Євген Войцехівський, був першим 200-сотим, якого я поховала. Він загинув 7 липня 2014 року. Після його смерті зрозуміла, що тут мені робити нічого, – пригадує «Марго».
Уже в серпні поїхала на схід. Спочатку – як волонтер, адже жінок на війну не дуже хотіли брати. Та все ж, думку продовжити незакінчену справу свого друга не полишала. І попросилася залишитися на тиждень, щоб побачити на власні очі, як живеться бійцям і що взагалі там відбувається.
– Зі сльозами на очах, мене відправляли додому з бази «Правого сектора» у Великомихайлівці. Проте за тиждень я знову була там і вже заповнювала анкету на вступ до добровольчого батальйону. Мене зарахували бійцем у першу штурмову роту. Я навчилася збирати й розбирати автомат, кидати гранату… А за два тижні вже їхала у Піски як другий номер кулеметника разом із черкаським побратимом із Чорнобая Олександром Рябошликом, – розповідає Ірина.
Із того часу, за словами Ірини, на війні її вже сприймали як бійця, а не як жінку.
На базі «Правого сектору» дисципліна була суворою. Після першого виїзду на передову Ірина повернулася на базу і побачила, що рота лишилася без командира – він поїхав на ротацію.
− Молоді хлопці, хто що хотів, те й творив. Як на мене, то це було неправильно, тим паче, вони мали зброю. Я почала на них гримати, намагалася навести лад, − говорить Ірина. − Згодом мене викликали у штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти п’ятого окремого добровольчого батальйону, – розповідає «Марго».
Тоді рота налічувала 76 бійців. Це чоловіки від 18 до 60 років.
– Старші тоді називали мене донькою, менші – мамою. Хлопцям було комфортно, а я за них горою стояла, – розповідає Ірина.
За словами Ірини, мама ж завжди бачила в ній «пацанку» і не здивувалася на її рішення піти добровольцем. На рішення ж Ірини піти на війну її донька відреагувала по-дорослому: без сліз та істерик.
− Ще за часів Революції Гідності замість мультиків Поліна дивилася випуск новин. Коли ж я поїхала на фронт, вона мене підтримала, і мені від цього було легше. По телефону мене питала: «Мамо, коли ви повбиваєте всіх ворогів і приїдете додому?», – з посмішкою згадує жінка.
Після повернення із зони АТО у «Марго» був стрес. Вона пригадує, як сварилася з хлопцями, яких зустрічала у закладах відпочинку, обурювалася молоді, яка не поступалася місцем у транспорті старшим та лаялася, коли хтось викидав сміття на вулиці.
− Доходило до крику, ледь не до бійки. Мене заспокоювали. Проте образливо, коли хтось воює, захищає Україну, а інші – відпочивають, розважаються, − відзначає жінка. − Ще й досі найбільше мене вражає, коли за Україну гинуть люди інших національностей. У мене на руках помер друг Тарас із Білорусії, з яким я була в Пісках. Він був вірянином і пастором…
Згодом «Марго» випала нагода взяти участь у проекті «Якби не війна». На зйомках вона позувала на камеру в розкішній сукні зі зброєю. За її словами, беручи участь у такому проекті, вона хотіла показати, що ніжність може бути сильною.
– Я розумію, чому чоловіки думають, що жінці не місце на війні, адже нас вважають «слабкою статтю». Однак жінка сама по собі сильна. На війні є багато жінок: і снайпери, і розвідниці, і медики. Тож, на мою думку, для жінок мають бути відкритими всі військові професії, які нині доступні чоловікам, – вважає «Марго», – адже дуже часто із жінок виходять кращі військовослужбовці.
