Згадуючи поета

Відомий український поет Микола Сом запам’ятався читачам яскравою, неординарною лірикою, цікавим, соковитим гумором, хорошими піснями, написаними на його вірші. Він любив пожартувати на різних літературних тусівках і його любили і читачі, і колеги по перу.
Микола Данилович опікувався у Спілці письменників молодими авторами і не раз бував на різноманітних семінарах літераторів-початківців. Зокрема, бував і у нас на Черкащині.

А ще був Микола Данилович – завзятим рибалкою! Прекрасним оповідачем. Чудовим поетом і, я б сказав (хоч це слово уже з іншої епохи!), неабияким шоуменом у літературі. Одного разу (здається, це було у славному місті Кам’янці на творчому семінарі початкуючих авторів) він і розповів молодим поетам про такий випадок з власної біографії.

Колись поет рибалив на човні у місцях, що неподалік від Києва. І треба ж так – заплив у місцину, де ловити рибу не дозволялося. Через деякий час до нього підпливає моторка з двома рибінспекторами.

Причину цього «візиту» поет, звісно ж, не знав, але сюжет майбутньої розмови міг, певна річ, прорахувати.
Микола Данилович, що звик завжди брати ініціативу в свої руки, відразу ж звернувся до обох рибінспекторів:
– Так, хлопці… З вас – по троячці! За незаконний відлов сома…
Сказати, що у тих щелепи відвисли від здивування – ну, мабуть, нічого не сказати! Бо зразу ж працівники рибохорони почали з’ясовувати:
– Який незаконний відлов? Якого сома?!
На що поет показав служителям закону спілчанське посвідчення, яке документально підтверджувало, що перед ними – Микола Данилович Сом, відомий український поет.
Рибінспектори виявилися людьми сповна наділеними почуттям гумору і підказали митцю, де саме дозволено ловити рибу, а доводити справу до протоколу – не стали.

Микола Данилович і сам жив і горів літературою, і вмів запалити оцим, власним горінням людей, що робили ще тільки перші і не дуже впевнені кроки у творчості. Семінари, які проводив Микола Сом, були цікавими, були захоплюючими! І у великій мірі це обумовлювалося неординарністю особистості самого митця.
Я б навіть сказав, що враження від спілкування з цим поетом були чи не найяскравішими епізодами мого літературного учнівства.
Микола Данилович на відміну від своїх провінційних колег, які частенько «не поспішали» ставити крапки «над і», щодо питань і літературних, і творчих висловлювався чітко і недвозначно і вмів свою думку – відстоювати! Умів і пожартувати.
Так, на одному з семінарів він похвалив твори поета (і гумориста до речі – теж!) з Шевченкового краю Анатолія Горбівненка. Подякувавши чемно за це, Горбівненко (не теперішній лауреат двох всеукраїнських літературних премій, а тогочасний поет-початківець!) відгукнувся так – мовляв, подавав ці ж самі (які щойно хвалили…) вірші до редакції – одного з київських журналів! Не надрукували…

Микола Данилович з посмішкою «заспокоїв» молодого поета такими словами:
– Редакція цього видання – мені добре знайома… Я ось приїду до Києва! Піду на Бесарабський ринок… Придбаю – великого-великого гарбуза! І подарую його… редакції цього журналу.
Не знаю, чи виконав Микола Данилович свою обіцянку (щодо гарбуза…), але підняти дух молодому поету і вселити в нього віру у свої сили йому таки удалося.

Інший випадок, пов’язаний з долею такого славного лицаря нашого красного письменства, як Микола Сом, стався на моїх очах (уже немало років тому!) під час Шевченківських днів у Черкасах.
Поети з усієї України, розбившись на невеликі мобільні групи, виступали по містах і селах Черкащини. А закриття цього літературного свята мало відбутися у театрі, у Черкасах. Але перед тим повинна була пройти мистецька акція і у залі обласного краєзнавчого музею. Оскільки цю акцію і офіційне закриття у музично-драматичному театрі розділяв інтервал у часі не дуже великий, виступити у музеї мали не всі учасники Шевченківських днів.

Отож, знаючи це, Микола Данилович і сів у залі, так, ніби він і зовсім не причетний до письменницького гурту, ніби він – абсолютно випадковий відвідувач на цьому літературному святі.
Вів поетичну зустріч Іван Драч, вів уміло, зі знанням справи оголошував авторів. А вже потім звучали натхненні, схвильовані рядки з уст названих поетів. І ось настав такий момент, коли з одного боку треба завершувати літературне видовище, щоб його учасники могли плавно перебазуватися до театру, а з іншого ще залишалося – ну, зовсім трішечки часу… що його можна було б продуктивно використати.
Надавати слово ще комусь з поетів, з тих, що ще не виступали перед цією аудиторією, навряд чи було варто, бо поет просто не встиг би достойно репрезентувати власну творчість. І в той же час можливо у когось з слухачів виникли (ну, як же і справді ж їм не бути?!) – якісь запитання… Ну, може, запитань і нема, але поцікавитись (для годиться!) усе-таки треба.

Отож Іван Федорович і звернувся до аудиторії – чи нема у когось запитань?! Але аудиторія невипадкова, аудиторія розумна, аудиторія знає, що через якісь півгодини письменники уже мають бути у іншому місці. Тому аудиторія і мовчить. А Драч теж не здається – то чи є питання… чи усе-таки ні?! Але аудиторія – уперлася… Бо добре розуміє, що за хвилину і письменникам та і значній частині аудиторії треба, так би мовити… передислокуватися у бік обласного музично-драматичного театру.
Але Драч – людина відповідальна… Отож звертається до аудиторії утретє – щодо можливих питань! Хоча це вже більше для очистки совісті: мовляв, зробив – що міг…

І коли Іван Федорович, ну, зовсім уже переконався у тому, що запитань від людей, присутніх на святі, не буде, запитання раптом прозвучало. І від кого б ви думали? Від Миколи Сома.
Микола Данилович не без певного артистизму (збоку можна було б подумати, що це людина далека від письменницьких пристрастей), з абсолютною серйозністю, без найменшого натяку на прикол, сформулював, ну, вкрай несподіване запитання:
– Хай Драч розкаже, як він… працює з молодими поетесами!

Іван Драч у цей момент, певно ж, зовсім не чекав чогось подібного і був просто ошелешений таким несподіваним запитанням.
Треба сказати, що запитання було по суті: у той час вийшло кілька збірок молодих українських поетес з передмовами Івана Драча.
Але Іван Драч дуже швидко зорієнтувався і це й не дивно, бо він у подальшому став добре відомим політиком. Отож Іван Федорович, пригадавши, що саме Микола Сом працював у той час у Спілці письменників з молодими авторами, ударив у відповідь:
– Ні, хай Сом розповість… про те, як він працює – з молодими поетесами!

Отож відомі поети обмінялися репліками (ніби ударами шпаг…), а розповідати, як саме вони працювали з молодими поетесами, так і не стали. А даремно! Бо тема ця могла б бути цікавою – як для письменників і літературознавців, так і для якнайширшого читацького загалу.
Про людину неординарну, про людину талановиту можна було б – говорити і говорити… Говорити – і довго, і цікаво! А якщо все ж завершувати розмову, то – віршем.. присвяченим поету! (Читачі, знайомі з моїми книгами, знають, що є у мене такий цикл віршів, адресованих і митцям, і добрим знайомим – «Дружні присвяти»… Отож вірш – саме з цього циклу).

МИКОЛІ СОМУ
КОЛЕЗІ-СПІЛЧАНИНУ,
ПРЕКРАСНОМУ ПОЕТУ І…
ЗАВЗЯТОМУ РИБАЛЦІ

Журба – це, звісно ж, невелике зло!
Та хочеться усе ж у мить задуми,
Щоб таки – у рідній! – літературі було
Трохи більше – Сома… і трохи менше – суму!

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x