Його й нині упізнають на черкаських вулицях. Підходять, вітаються, розпитують про життя в Америці та згадують колишнє. Адже Лев Костянтинович, без перебільшення, – журналіст легендарний. Понад три десятиліття перебуваючи тут «у вирі подій», у газетах і на радіо він увічнив цілу епоху як розквіту, так і скону Союзу та радянської Черкащини чи не в усіх можливих складових.
Чоловік загалом теплий і «затишний» (це слово Лев Хмільковський вживає часто, що певною мірою його й характеризує), він міг бути твердим, непоступливим або й професійно-злим. Тому і з партії його виганяли, й доноси на нього строчили, й хлопці «з контори» без уваги не залишали. Не посадили лише тому, що посадили Василя Захарченка, а «двоє з однієї редакції – забагато».
Те усе в минулому. Сьогодні Лев Костянтинович – наш гість, тож ми згадуємо, як для нього на цій ниві все починалося, якою була черкаська журналістика колись, згадуємо імена і події…
− Леве Костянтиновичу, насамперед – неминуче запитання: як ви стали газетярем?
− Певною мірою «слово» – це родинне. Свого лихого часу моя мама була ув’язнена на 10 років за українську поезію і драматургію, тож – фактор спадковості. Я виховувася у дитячих будинках, а потім, навчаючись у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському технікумі, займався редагуванням тижневої сатиричної газети «Наш Їжак». Писав і малював карикатури. Дотепер дивуюся, що мене тоді жодного разу не побили.
Після закінчення школи авіамеханіків, вже як авіатор, теж мав подібне чи то громадське навантаження, чи власне захоплення. Коли приїхав до Черкас і влаштувався на службу в аеропорт, почав писати в «Крила України», газету Українського управління цивільної авіації. І хоча нічого видатного у тих замітках не містилося точно, то були такі собі нариси про повсякдення черкаських авіаслужб, – в редакції про них відгукувалися схвально.
Отоді й закралася думка: а чому б мені не опанувати журналістський фах? Перевірив себе в «Молоді Черкащини», бо не будеш же увесь час про літаки, льотчиків, механіків та метеорологів писати. Запропонував замітку «Дівчата співають». Бачите – запам’яталося, хоча то був 1962 рік. Надрукували, ще й гонорар отримав, аж 3 рублі «новими»!. То я збагнув, що це гарна й гідна праця, бо за те, що тобі самому подобається, ще й гроші платять.
Відтоді друкувався і в «Крилах», і в «Молодіжці». В нашій газеті, що тоді вів Григорій Суховершко, панувала доброзичлива, творча атмосфера. Спілкувався переважно з Василем Симоненком, Володею Руденком, Жанною Біличенко. Тому й матеріали переважали такі самі «затишні», лірично-романтичні.
− А коли ж, так би мовити, лірика ілюзій поступилася прозі життя?
− Не те аби зовсім поступилася, але 1965-го мене запросили до «Черкаської правди» у новий відділ партійного життя. Звісно, відділ дуже «сухий», взірець – «Правда» всесоюзна. А з мене ж ініціатива перла, 28 років! Тому вів сторінку туристичного клубу «Азимут», мав рубрику «Суботній репортаж», готував краєзнавчі матеріали. Намагався знаходити теми, власне – сюжети, що не «бачаться лише на відстані», а ось тут – поруч і зараз. От хоч би й великий матеріал «На семи вітрах» про станцію Панське, на яку ніхто не звертав уваги: чим живуть люди там, які їхні турботи? Місцина ж незвичайна. Чи про нічні Черкаси – а що в них відбувається «у третю зміну»: на фабриках, на пошті або в міліції.
− Але ж вас «закріпили» за відділом партійного життя? То й як вдавалося висвітлювати діяльність розуму, честі і совісті тієї епохи?
− Та щиро кажучи – мабуть не надто успішно. Але мала та нудна посада одну вагому преференцію: мені був відкритий доступ на всі підприємства, в установи і організації. Та замість того, аби у потрібному руслі писати інтерв’ю з начальством, я знаходив недоліки. Зазвичай проблемні життєві ситуації працівників і службовців, спричинених неувагою, канцелярщиною, зволіканнями. Та й шукати не треба було, траплялося таке на кожному кроці. І такий підхід до справи викликав у кабінетах велике невдоволення – як так, робити цілком протилежне тому, що вимагають? Зрештою, скінчилося тим, що мене позбулися, 1974-го виключили з партії.
− Це ніби як замість партквитка – «вовчий»? І куди ж із ним?
− На той час Черкаси вже уславилися як місто великої хімії. І при НДІТЕХІМі мені вдалося створити прес-центр задля популяризації її досягнень. Це був всесоюзний центр, від Москви, від Мінхімпрому. Мені дали дуже добру платню, ми працювали на союзні газети, радіо і телебачення. Я об’їздив усю країну. Так що гріх нарікати. Нема лиха, щоб не втіха.
− Але ж вам довелося дуже швидко опановувати промислово-хімічну тему, чи не так?
− Ну я такий геніально-неповторний (сміється). Інститути, бібліотеки, хімцентри – поглинав всю інформацію, скрізь їздив. Якщо мусиш, а ще й хочеш – нічого неможливого не існує. У Черкасах ми створили напрочуд потужний центр. Та не слід розуміти, що то була сама «чиста наука» і самі цифри. Ми готували науково-популярні фільми та навіть тематичні анімаційні, я писав сценарії. Одного разу група виїздила в закордонне відрядження країнами РЕВ – може хто пам’ятає таку економічну організацію країн соціалістичного табору – то мене не пустили, пригадалося виключення з партії. Тому текст писав «за мотивами» розповідей операторів під відеоряд. Нічого, впорався. Копії розійшлися скрізь, куди наші без мене їздили, фільм мав успіх.
− Леве Костянтиновичу, а як ви опинилися на радіо?
− Світлої пам’яті Леонід Рябіщук, тодішній голова обласного комітету радіомовлення й телебачення, дуже довго мене вмовляв. Він як професіонал розумів, що обласне радіо може бути цікавішим: читати з папірця новини – позавчорашній день, ну й покладав на мене певні сподівання. Але я не хотів переходити. По-перше – виключений, по-друге – цілком задоволений станом справ в НДІТЕХІМ, де мені й платили добре, й на роботу центру не було жодних нарікань, самі грамоти. То чого раптом? Так, ми були приятелями, але ж є одне і є інше. І тоді він пішов у обком…
Ой, не буду я все те переповідати – як мене брали на рік, а вийшло на 10, як поновили в партії. То вже горбачовські часи. Льоня каже – добре що «реабілітували», тепер разом вийдемо. Не будемо платити членські внески – може самі виключать. Посміялися… Ну не можна було навіть тоді працювати в газеті чи на радіо без «корочки»!
− Якими були ваші радіопрограми?
− У вівторок виходила «Українська вітальня», яку записували у підвалі музею Кобзаря. Отака «вітальня». У середу − «За листами читачів», дуже потрібна програма. Пригадую, як один дядько купив соломорізку «Машбуду», а вона вийшла з ладу ще до того, як в нього увійшла. Взяли працівників заводу і редакційною машиною виїхали на місце. Агрегат налаштували. Діло ніби невеличке, але ось такі маленькі конкретні справи несли програмі добру славу. Я на вулиці не міг заговорити, люди по голосу упізнавали, і зразу – зі своїми клопотами. Щочетверга – прямі ефіри. З Кравчуком, Кучмою, депутатами, нашими посадовцями, митцями. Та що казати, – цікаво було. Дивні часи в неповторній професії…
Борис Юхно[right][/right]
Довідково: Лев Хмельковський, 1937 року народження. До роботи у журналістиці працював авіамеханіком, на початку 1960-х почав друкуватися у періодиці, згодом перейшов на постійну роботу у “Черкаську правду”. 1974-го під час “великої чистки” був звільнений і виключений з КПРС за ідеологічну несумісність із ввіреними службовими обов’язками. Наступні 12 років працював у НДІТЕХІМ, підтримував зв’язок з польською інтелігенцією, яка увійшла до лав “Солідарності” Леха Валенси. У горбачовські часи очолив обласне радіо і спробував перетворити його у демократичну трибуну. У вересні 1996-го разом із дружиною виїхав до США на постійне місце проживання, тож вже понад 20 років є громадянином цієї країни. Працює у газеті “Свобода”, на україномовному радіо. Автор кількох книг.
