КУЛЬТУРА. ОСВІТА


Новина із категорії: Новини » Культура. Освіта

Роздрукувати        Друкована версія

Руслан Сенічкін: «Я дуже полюбляю дорогу до Черкас – відразу налаштовуєшся на зустріч з рідними»

Дата: 12-06-2018, 19:30.

Руслан Сенічкін: «Я дуже полюбляю дорогу до Черкас – відразу налаштовуєшся на зустріч з рідними» Про мрію бути водієм тролейбуса, ранковий безболісний підйом, сестру з Черкас та найсмачнішу смажену картопельку на салі… Читайте ексклюзивне інтерв’ю популярного ведучого Руслана Сенічкіна.

– Руслане, розкажіть про своє дитинство. Вас і двох сестер виховувала мама. Вам ще в шкільні роки доводилося шукати якісь підробітки. Чим саме займалися, наскільки було непросто?
– Непросто було, бо ми жили вчотирьох: я, мама і двоє молодших сестер. Ми жили у Дніпрі, у двокімнатній квартирі. Доводилося працювати і глядіти двох малих, коли мама була на роботі. Ми тоді з нею одне одного підміняли. А потім вже, коли дівчатка трохи підросли, я бігав за дитячими продуктами, в аптеку, готував, мив, вкладав їх спати тощо. А працював здебільшого з малих років у різних сферах: і ремонтом квартир займався, і на ринку продавав парасольки, турецькі куртки. Тому багато професій освоїв з дитинства: можу клеїти шпалери, класти цеглу тощо.

– Ким мріяли стати в дорослому житті?
– Мріяв працювати водієм тролейбуса або автобуса. Мені дуже подобалося, як один водій 51 маршруту: пл. Островського – вул. Лівобережна у Дніпрі, завжди заряджав позитивом людей, які набивалися, як шпроти чи оселедці в автобус. Адже на початку 90-х років кепсько було в країні, на автобус треба було чекати годинами, люди були роздратовані, а він завжди читав у мікрофон гороскопи або новини, які почув по радіо, чи просто розповідав про життя. Весь цей напханий автобус стихав, і всі із задоволенням слухали водія. І я захотів бути на нього схожим, але не сталося, як гадалося. Однак зараз я щоранку заряджаю позитивом трохи інший автобус, вже більш вагоміший, з іншими пасажирами, які дивляться «Сніданок з 1+1». За різними підрахунками, це понад три мільйони глядачів з усіх куточків України.

– Ваша перша освіта – технічна. Як потрапили в журналістику, на телебачення?
– Взагалі-то я не планував бути ведучим ні на радіо, ні на телебаченні. Я закінчив коледж автоматики і телемеханіки за спеціальністю «Комп’ютерні інтелектуальні системи та мережі», професія – молодший інженер із комп’ютерної техніки. Це моя перша освіта. Попрацював у магазині трохи, був продавцем техніки.
Але почув по радіо оголошення, що набирають творчий колектив на одну радіостанцію, я запам’ятав номер телефону, що мені зазвичай не притаманно, прийшов, спробував і думав, що буду працювати у творчому колективі. А мені сказали, що я буду начальником зміни! Потім виявилося, що я повинен слідкувати за порядком по всій радіостанції, рахувати диски, стежити, щоб не було сміття тощо. Але водночас я мав змогу підгледіти за своїми колегами, що вони роблять, на які кнопки натискають, щоб бути ведучими. І вночі, коли я залишався «начальником зміни» один на радіостанції, я сідав за пульт і мікрофон, натискав ті самі кнопки, уявляв себе ведучим і читав новини. (Усміхається). І тільки через три місяці я потрапив у нічний ефір. Мені дозволили спробувати себе в той час, коли ніхто на слухає радіо: з 3 до 4 години ранку. Лише таксисти могли чути мої ефіри, а через півмісяця мене звільнили, сказавши, що мені треба ще працювати над собою.
Спочатку засмутився, але одразу після цього «намалювався» старий знайомий, який працював на іншій FM-радіостанції. Він розповів, що там звільнився ведучий. Пішов туди, сказав, що працював ведучим не півмісяця, а вже довгий час, маю досвід, тобто «начепив на себе погони». І саме на тій радіостанції вже почав досить швидкими темпами набирати оберти як ведучий новин. Це був 1998 рік.
Потім вирішив іти далі. Колеги вступали до університету, я також вирішив навчатися, і «під шумок» взяли й мене: взяв розписку від директора, що працюю на радіостанції, тобто вже є представником ЗМІ, і цей папірець спрацював! Я непогано склав іспити, набрав прохідний бал і вступив на заочне відділення факультету систем та засобів масової комунікації Дніпровського національного університету, на спеціальність «журналістика». А вже під час навчання в мене з’явилися пропозиції піти на телебачення у Дніпрі. Вперше вів рубрику в програмі про комп’ютерні технології.
А покинути усе це вирішив, коли мені зателефонував директор першої FM-радіостанції, де я працював, і сказав: «Поки ти працював на радіо, інші заробляли гроші. Записуй телефон і йди працювати у PR». Мені надійшла пропозиція працювати арт-менеджером у клубі, у шоу-бізнесі. Півроку пропрацював у клубі, де познайомився з новим колективом, з деким навіть стали хорошими друзями, і вже через рік переїхав до Києва. Трохи пожив у друзів у Броварах, а через півтора місяця влаштувався на радіостанцію «Взрослое радио».
На телебаченні опинився зовсім випадково. Ще на «11 каналі» у Дніпрі пробувався на ведучого новин, але там сказали, що телебачення – це не моє. Та коли вже був у Києві, телеканал К1 шукав ведучих новин. Вони не хотіли влаштовувати масштабний кастинг. Тоді запитали працівників, чи є в них знайомі, друзі, які працюють у медіа та попросили покликати їх на кастинг. Сергій, який на той момент був одним з продюсерів програми Юлії Литвиненко «Позаочі», дізнався через іншого знайомого, з яким я колись вчився, що я вже у Києві. Він знайшов мій дніпровський домашній телефон і подзвонив, саме коли сестра повернулась додому, та попросив у неї мій мобільний та запросив на кастинг.
Коли прийшов туди, мені сказали, що зателефонують, я відповів: «Добре!» і полишив всіляку надію, бо так кажуть усім, кого не беруть. Але вже через два дні дійсно подзвонили, сказали, що мінусів багато, та є і плюси, тому приходьте до нас ще.

Вас називають «народним телекулінаром». Де Ви навчилися готувати? Яка Ваша найулюбленіша страва? (Можливо, поділитеся рецептом).
Усе дуже просто: іноді не хочеться мафінів, смузі, суфле, запечених пирогів, м’яса… А хочеться просто й банально смаженої картоплі зі шкварками, і щоб вона була приготована не на олії, а на жиру, смальцеві. Це смак з дитинства. Хоча це й не дуже корисно, та я не так часто їм ту картоплю, іноді хочеться і «погурманити». Ще одна страва, мама її називала «лапті» ‒ це коли підсмажуєш баклажани у яєчному клярі, зверху намащуєш сметаною з часничком, кладеш тоненьку скибочку томату та трохи зелені (кінзи, петрушки чи кропу), загортаєш у трубочку і естетично викладаєш. Красиво й смачно.

– Виявляється, Ви не лише смачно готуєте, а ще й чудово співаєте. Чи плануєте своє майбутнє пов’язати із музикою та сценою? Із ким із відомих виконавців мрієте заспівати дуетом?

– Із великою сценою навряд, а взагалі потуги були. Наприклад, на «Голосі країни» у 2011-му році. Можливо, у майбутньому спробую ще щось подібне, а поки співаю лише для душі. Дуетом? Та не знаю… Он з Пономарьовим співали «Я люблю тільки тебе», так я слова забув, він каже, нічого страшного, можеш інакше заспівати… Я поки про серйозні номери і дуети не думав, бо зараз назву когось, а інший скаже: «От, а я хотів з тобою заспівати, а ти…».

Розкажіть про особисте життя: в численних інтерв’ю Вас запитують про ідеал жінки. Чи вдалося вже зустріти таку?
– Одразу відповім, що зараз моє серце вільне. У мене є певний дедлайн у житті, зараз ще все попереду. Он наприклад, Юра Горбунов, не буду казати, скільки йому років, але зараз в нього прекрасне щасливе життя з Катею Осадчею. Другу половинку реальніше знайти у зрілому віці, вже є певний досвід у житті, налаштовуєшся на сім’ю. У студентські роки я вже своє відгуляв, навіть перегуляв. Можливо, для жінки фізіологічно важливо народити до 25–30 років, та у чоловіків все простіше.
Конкретного ідеалу жінки у мене немає, але головне, щоб вона була з хорошим почуттям гумору, самоіронією, щоб була легкість у спілкуванні.

– Одна із Ваших сестер живе в Черкасах. Як часто ви бачитеся, чи приїжджаєте в Черкаси до неї?
– Останнім часом бачимося частіше. Навіть цей Новий рік святкував у Черкасах. Живуть вони на Новопречистенській вулиці, за 15 хвилин пішки можна спуститися до Дніпра, до річкового порту. Чудовий район, можемо ходити туди гуляти з племінницею, Нікою. Сестра з чоловіком жили взагалі у Севастополі раніше. Він сам теж із Черкащини, був капітаном, тому жили вони у Криму, любили його, Севастополь. Та коли почалася анексія, сестра потрапила у халепу, її ледь не заблокували у магазині молодики з автоматами… Тоді вони зрозуміли, що з тими людьми, з «руським міром» вони жити не хочуть і переїхали на Черкащину, згодом влаштувалися у Черкасах. Їм подобається це місто, усе поряд, комфортне, мальовниче і до батьків чоловіка недалеко.
Я дуже полюбляю дорогу до Черкас. Є декілька маршрутів, але я завжди вибираю один шлях: Київ – с. Українка – Трипілля – Канів – Черкаси. Їздив раніше через Бориспіль, але мені не сподобались краєвиди. А тією дорогою їдеш, відразу налаштовуєшся на позитив, на зустріч з рідними, милуєшся мальовничими краєвидами.

Олена Столяр







Теги: черкаси, черкаська область, Руслан Сенічкін, ведучий, журналісти, телебачення, інтерв'ю


Черкаси наживо

Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
У День захисту дітей, черкасцям продемонструють унікальний фотопроект. Для нього місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців
Котяча дружба ...
Владислав Бедринець, RSS
16+ Про це… ...
Борис Юхно, RSS
Про хрущовки ...
Борис Юхно, RSS
Зачинені двері ...
Анна Сакун, RSS