БІЛЯ ВИТОКІВ
У 1797 році в Черкаський повіт було направлено першого державного лікаря Петра Осокоровського, а після його нетривалого перебування на посаді місцеву медицину очолив Яків Дранковський. Обидва – «лекарские ученики» з військовим профілем. Лише 1844 року в Черкасах впровадили посаду «городского лекаря», який, утім, опікувався також тюремним лазаретом та й загалом – виконував чи не всі можливі медико-санітарнії функції. На цю посаду тоді призначили Петра Флота: доктора медицини, першого стовідсотково «людського» лікаря, оскільки його повітовим попередникам приписувалося однаково уважно контролювати стан здоров’я як міщан та селян, так і їхніх тварин. Одночасно звели й нову лікарню з «флигелем, баней, амбаром с ледником, погребом с сушильней, сараем для экипажей, конюшней и чуланом для усопших».
Було у ній 30 ліжок, третину яких незмінно займали члени соціальної «інвалідної команди»: одинокі каліки численних воєн тодішньої імперії, а ще 20 – хворі, в тому числі й інфекційні. Тому поліцейські облави на сифілітиків, які становили велику небезпеку для населення, зводилися до «виховання» на лікарняному подвір’ї: «а кому стропила в носу рухнули – так тех отходить так, чтоб на люди не ходили да не блудили», – рекомендувало начальство. Загалом поліцейські, пожежні та медики тієї епохи співпрацювали дуже тісно, позаяк представляли, фактично, три гілки єдиної служби надзвичайників.
А про захворюваність населення міста, та й повіту загалом, навіть в офіційних документах – не надто правдивих – йшлося як про дуже високу. Щоправда, про причини означеної ситуації не завжди писали фахівці. У «Скороченій фізико-медичеській табелі Київської губернії Черкаського повіту» першої половини ХІХ століття подано характеристику захворювань: «Лихорадки, шолудки, насморки, жолчныя и воспалительныя горячки здешнему климату очень сродны, водяная нечисть и многия другия хроническия болезни равно как и убийства, явились последствием перемены нравов».
Упродовж усього ХІХ століття нечисленні дипломовані медики боролися не лише з хворобами, але й із забобонами. Щоб зробити щеплення від віспи, смертельної на той час хвороби, їм доводилося шукати підтримки у поліції. Наприклад, черкаський повітовий лікар, доповідаючи Київській лікарській управі, писав: «Оспопрививатель совместно с полицией нечаянно входили в дом и насильно прививали детям оспу. Следствием этого явилось следующее – матери не только с проклятиями выдворяли оспопрививателей, но и вымывали затем ранки мылом, квасом и водкою».
ВІКОПОМНІ ІМЕНА
З початком нового, 1908 року, у Черкаському лікарняному міськуправлінні розпочалося екстренне засідання з приводу спалаху епідемії холери, що констатували у грудні 1907-го. Тоді ж Київське губернське земське управління ухвалило рішення про страхування медпрацівників та матеріальну допомогу сім’ям у сумі від 2 до 5 тисяч рублів у разі смерті лікаря унаслідок зараження. Півтори тисячі виділили Черкаському управлінню для термінової організації холерного барака.
Утім, ситуація виявилася набагато гіршою, аніж медики могли передбачити. Локалізувати епідемію не вдалося, і вона стала найтривалішою в місцевій історії: чотири роки вирувала сама пандемія і стільки ж надалі спостерігалися поодинокі спалахи холери у різних куточках Черкащини. Трагізм ситуації полягав у тому, що хоча страшна хвороба й домінувала, населення було вражене й іншими. Згідно звіту Київського земського управління по місту Черкаси лише інфекційна захворюваність на 10 тисяч осіб (тоді в нашому місті налічувалося близько 40 тисяч жителів) становила: віспа – 20, скарлатина – 48, дифтерія – 26, кір – 11, коклюш – 87, трахома – 51, сифіліс – 16, короста – 35, завушниця – 29, черевний тиф – 74. Це – офіційні дані, а вони, як відомо, завжди суттєво занижені. Саме тиф, «об’єднавшись» із холерою, ще до Першої свтової війни зібрав страшний урожай у понад 2 тисячі померлих.
Серед них були й лікарі. Напевне, Черкаси давно б мали вшанувати у топонімічних назвах імена тих, кому чимало земляків опосередковано зобов’язані своїм народженням. Помер би пращур – і вважай, обірвався рід… Та правду сказав професор Лев Громашевський: «Якщо лікар урятував одну людину, про нього говорять, якщо вихопив з обіймів смерті 10-15, його прославляють. А якщо відвернув захворювання тисяч людей, цього не оцінять. Адже як оцінити те, чого не відбулося».
У 1907 році завідувачем черкаською лікарнею було призначено молодого фахівця Григорія Маньківського. Невідомо, скількох людей врятував він під час епідемії та скільком не дав захворіти. Історія зберегла лише останній епізод його професійного подвигу. Оскільки «заразне» відділення лікарні було переповнене, пацієнтів доводилося лікувати вдома. Ще до сніданку Маньківський встигав навідати кількох холерних чи хворих на тиф. Після роботи – те саме. У березні 1908-го він провів ніч біля тяжко хворого, а через кілька днів на тиф захворів сам. Не стало Маньківського 11 квітня…
Трагічно обірвалося життя першої жінки-лікаря Черкаського повіту Катерини Ниточаєвої, яка прибула сюди через два роки після закінчення Одеського університету. 1913 року вона, фактично, оселилася у В’язівку – селі, де висипний тиф лютував найдужче. «Ні білизни, ні ковдр. Я зверталася у Городищенську земську лікарню як найближчу – немає. Хворих привозять і доводиться класти їх у барак у своїй білизні, зі своїми подушками і укриваються вони своїми кожухами. Все воно заражене і є для медичного персоналу так само заразливим», – писала молода лікарка Ниточаєва у своєму щоденнику.
Вона зупинила епідемію у В’язівку, але контакт з одним із останніх пацієнтів став для Катерини Микитівни фатальним. Вона померла 15 січня 1914 року від тифу.
