Котяча дружба

Владислав Бедринець, RSS,
Дата: 16-06-2018, 21:21

Субота. Звичайний день. Ну, трошки робочий. У мене. А коли він був неробочий у журналіста? Вертаюся додому. Пішки. Бо літо, сонце, і взагалі дуже корисно більше шевелити ластами. Кажуть, що так шанси не склеїти їх значно вищі. Проходжу повз тихий затишний дворик за кілька кварталів від дому і бачу картину маслом. На лавочці коло під’їзду нахабно розвалився здоровенний сірий котяра. Додому чомусь не поспішалося, тому вирішив підійти до Василя Волохатовича і поговорити про життя.

Сів. Сидимо. Він мовчить. І я мовчу. Хвилин через п’ять почали один до одного придивлятися. Розморений на сонечку сірий кинув на мене презирливий погляд, оцінив подерті джинси, прикинув вартість футболки, шльопанців. Кілька секунд заворожуюче дивився в очі. Здавалося ось-ось, процідить кріз зуби: «Ммжикддайззакуріть». Але ні. промовчав. Мабуть, подумав, що нічого толкового він з мене не виб’є. Спасибі й на тому. Сидимо далі.

Поряд пробігла ошатна біленька кішечка. На мить зупинилася коло лавочки. Кинула оком на мене. Трохи довше дивилася на сірого. Заглянула в жовті очиська. Він ледь помітно кивнув їй, мовляв: «Потім, мала, потім...». Коли вона слухняно пішла, пан Василь глянув на мене злегка настороженим, але переможним поглядом. Тепер кивнув я: «Респект, мужик! Не спорю. Твоя. Бачу, що у вас все серйозно.»

Сидимо далі. Неподалік на гілці дурнувато і геть не в тему запищала якась дрібна птаха. Сірий глянув на мене трохи по-іншому. Нервово смикнув хвостом. Глянув ще раз. В якусь мить я вловив у погляді жовтих очищ навіть не прохання, а ледь помітний вогник надії на те, що й від людини може бути якась користь. Можете сміятися, але я його зрозумів. Голосно плеснув долонями. Птаха розходилася ще дужче. Кіт подивився на мене як на дурня. Потім чхнув і відвернувся.

Скажу чесно, мене вже давно так ніхто не ображав. Із самим серйозним виглядом я встав і попрямував до дерева. Цитьнув на птаху. Труснув дерево. Зрештою схопив минулорічного каштана і потирив у неї. Зрозуміло, що промахнувся, бо каштани кидати – це не кнопочки на клавіатурі тицькати. Тут досвід треба. Але птаха змилосердилась. Замовкла. Потім знялася і полетіла геть.

Повернувся до кота. Захеканий (бо під деревом з каштанами стрибати – це вам не в офісі з кондиціонером до симпатичних колежанок зуби скалити), але щасливий. Сидимо. Кіт мовчить. І я мовчу. Довго сиділи. Вже зібрався вставати. Раптом відчинилися двері під’їзду. З гуркотом і реготом викотився клубок ніг, рук, очей, голів, кісок і всього того, що зазвичай супроводжує дитинство.

«Дядю, дядю, а це ваш котик? А він не кусається? А погладити його можна? А в нього блохи є? А можна його за хвостика смикнути? Легенько. Мама казала, що не можна, але ж я легенько» Ні, кажу, не треба його смикати, і взагалі краще не турбувати, бо він цілу ніч мишок ловив, вас рятував від шкідників, а тепер відпочиває. Повірили. Побігли далі. Пора й мені збиратися. Вже й вставати почав, як раптом відчув, що на коліна опускається щось важке, волохате і тепле. Василь. Признав за свого. Повірив. «От тобі й німий язик», як любить приказувати моя 94-річна бабуся в тих випадках, коли тварина демонструє, що буває розумнішою за людину.

І що мені з тої котячої дружби? І що йому з мене? Погладив густе хутро. Почесав за вушима. Може, й не побачимося більше ніколи. А й досі приємно згадати той маленький світлий момент. Сподіваюся, і тобі теж, га, Василю?

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода