СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Новини » Суспільство

Роздрукувати        Друкована версія

«Війна – найстрашніше з усього пережитого» – спогади 90-річної жительки Шполи

Дата: 22-06-2018, 12:00.

«Війна – найстрашніше з усього пережитого» – спогади 90-річної жительки Шполи Євдокії Панасівні Стеценко 90-й рік. Вона належить до того покоління, яке знало про Другу світову війну не з підручників історії та фільмів, а з власного пережитого: болю, страху, втрат і радості визволення.

− Ой, ой, страшне таке було у війну, − задумливо хитає головою бабуся. – Я народилась і виросла в селі Іскреному Шполянського району. До війни якраз закінчила 6 класів. 22 червня 1941 року запам’яталось тим, що люди в селі були стривожені, переказували один одному: чули, війна почалась, Київ німці бомбили, швидко наступають і скоро будуть тут. Бачила розгубленість батьків, старших брата й сестри – і саму проймав страх.
Цей страх посилився, коли повз наше село і з Іскреного також за Дніпро, на лівий берег, гнали череди колгоспної худоби, трактори… Брата Петра на початку липня призвали у армію, але незабаром він повернувся додому: на лівому березі Дніпра їхні частини розбомбила ворожа авіація, і хто вцілів – добирався додому.
Нацисти в село заїхали без бою, бо ніяких радянських військ поблизу не було. Заїхали на мотоциклах, зайняли приміщення медпункту і почали хазяйнувати. Ганяли людей на роботу, а хто не хотів, тих нагайкою бив наглядач. У людей грабували все, що бачили. Заходять, було до нашої хати і кажуть: «Матка, млеко, яйко». Дуже боялися якогось свого вищого начальника: «Герінг їде, Герінг їде», − панікували.
Школу в нашому селі закрили, дітям залишалося тільки допомагати батькам по господарству. Окупанти наганяли страх розстрілами: багатьох партійців вбили та тих, хто не корився новій владі. У селі був єврейський концтабір, до них нацисти особливо були жорстокими. Змушували важко працювати в кар’єрі, а потім розстріляли всіх, навіть дітей. Одного єврейського хлопчика деякий час переховувала наша родичка, а ми випадково побачили його. Він так був нажаханий, що просив тітку: «Ховайте мене в погріб!» Потім його таки окупанти знайшли і також розстріляли. Така жорстокість дуже вразила нас, дітей.
А скільки плачів і горя було, коли почали молодь вивозити до Німеччини! Брат Петро 1924 року народження пішов замість меншої на 3 роки сестри Ганни, але попри це її також забрали. Петро працював на миловарній фабриці, після війни був мобілізований до трудової армії аж на Урал і побачили ми його тільки через 11 років. Сестра працювала в бауера і пригадувала, як господиня в кінці війни переживала, чи не будуть скаржитися її робітники на погане ставлення. А мати й батько як нагорювалися за дітьми…
Що таке війна насправді, ми дізналися вже взимку 1944 року. Як назад німців гнали, то вони сильно не хотіли вертатися. Коли почалися бої, ми з розмов німецьких військових часто вловлювали слово «катюша»: дуже вже вони боялися цієї зброї.
Наше село кілька разів переходило від одних до інших. Якось зайшли наші й попередили про великий наступ і бої, а тому послали нас в тил, у сусіднє визволене вже село. А Іскрене часто бомбили. Батько якось пішов додому по продукти – і тут на подвір’ї бомба впала. Будинок вцілів, а батька важко контузило, так що ним почало кидати, почалась епілепсія.
Півтора місяця просиділи ми в погребі на віддаленому хуторі Васильківському. Було дуже страшно, коли нагорі рвалися снаряди чи падали бомби. Моя шестирічна сестричка Мотя просила в такі хвилини: «Мамо, моли мене Богу!» А коли нам повідомили, що німців прогнали, і ми вилізли з того погреба, побачили навколо самі воронки. Погріб таки вцілів. Люди дякували матері за її молитви і казали, що ця дитина врятувала нас від смерті.
А село було геть розбите. Німці спалили весь хутір зі сторони Стецівки, згоріли багато хат. Нам «на пам’ять» залишилися два німецькі танки, що потопилися на греблі біля ставка.
Нацистів із села прогнали, але вороги дуже опиралися, відступали з великими боями. Казали, що біля Корсуня щось страшне діється. Ми припадали вухом до землі й чули, як вона гуде від розривів. Пізніше довідалися, що то була славетна Корсунь-Шевченківська битва, там багато ворогів знищили і багато в полон взяли. Такі звістки для всіх у той час були найрадіснішими. Коли переїхала жити до дочки в Корсунь-Шевченківський, найперше попросила повести мене в музей. Стою біля майданчика військової техніки, а перед очима − і зухвалі німецькі мотоциклісти, і рев літаків у небі, і змучені обличчя визволителів, і змарніла у Німеччині сестра-остарбайтерка.
Та війна була, мабуть, найстрашнішим з усього пережитого. Тепер, коли чую новини про війну на сході України, співчуваю матерям і дружинам захисників. Та не можу зрозуміти, звідки у ворога стільки люті й ненависті до нашого народу…
Людмила Моренко






Теги: черкаси, черкаська область,


Черкаси наживо

Чотири роки тому у цей день загинув полковник Ігор Момот. Тоді вперше з російського боку стріляли по Україні з «Градів». Посмертно йому присвоїли
Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
Нестандартна бабуся ...
Валерія Тімергаліна, RSS
На безкраїй ниві афоризму… ...
Володимир Даник, RSS
Нічний гість ...
Анна Сакун, RSS
Одна з пісень Висоцького ...
Володимир Даник, RSS
І це теж мине ...
Сніжана Калюжна, RSS