СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Новини » Суспільство

Роздрукувати        Друкована версія

Спогади ветерана: про війну, голод і янгола-охоронця

Дата: 22-06-2018, 15:00.

Спогади ветерана: про війну, голод і янгола-охоронця Пам’ять народу − наше найдостовірніше джерело. Нелегко слухати гіркі свідчення тих, кому довелося пережити голод та війну. Нелегко ще й тому, що йдеться про наші рідні краї, нашу історію... Одним із таких є спогади Павла Омельяновича Глущенка із Думанців Черкаського району. Народився він напередодні голодних тридцятих, ще з дитинства пам’ятає смак бур’янів, що доводилось їсти, щоб вижити...

− Поробили з хатів тюрми − понапихають звечора жінок, а вони пухлі, з ніг тече... − згадує дідусь. − Мати зварить із лободи їжі, щоб я заніс сестрі. Прибігаю туди з горщиком, вийняли шибку з вікна, туди − а горщик не пролазить... Біжу назад додому, щоб мати переклала у менший. Наступного дня женуть їх на роботу в колгосп...
Жахи війни, голодна юність закарбувала у пам’яті страшні картини радянського режиму. Розповів нам чоловік, як у 43 році мобілізували його до армії і відправили в Алтайський край. Там, далеко від дому, довелося знову пережити жахи голоду.
− Хлопці, які були вагою по 80 кг, через деякий час уже важили близько 60−55 кг. Мене було 68 кг, коли зважували у Черкасах під час мобілізації − залишилося 45. Не міг і десяти метрів пробігти, − розповідає Павло Омельянович. − Перед тим, як відправити на фронт, нас відгодовували. Тоді ми всі стали десантниками-парашутистами.
Пригадує, як під час відправки в Угорщину потягом, довелося чекати, поки пройде зустрічний. Коли вагони порівнялися, всі побачили, як із віконечка, обмотаного колючим дротом, вистромилася рука з червоною книжечкою:
− Той чоловік гукав нам: «Я угорський комуніст! За що мене везуть до Сибіру?» Ще ж не кінчилася війна, ще не взяли Будапешт, а вже вивозили «ворогів народу», − не може стримати емоцій Петро Омелянович.
В Угорщині, коли давали команду «шагом марш доганяти фронт», відбувся його перший «хресний» бій.
− Ішли по 50−60 км пішки, я ручний кулеметник, кулемет тягнув на плечах, протитанкова граната, 2 «лимонки», лопатка − а здоров’я нема. Йти важко, − пригадує ветеран. − Коли доходили до міста Бадена, я дуже натер ноги і вирішив відпочити, трішки відстав. Наш батальйон завжди був першим − розвідка. Аж раптом вибух, люди розлетілися у різні боки. А мене щось немов відвело звідти, хоч мав іти майже попереду. Там утратили майже 80 % бійців. Ми тоді підійшли до закопаного «Тигра», німці зробили «білий день»: пустили кілька світлових гранат і «поливали» нас із танка...
В Угорщині мадяри захищали свою територію від радянської армії, лише пізніше вони почали здаватися. Коли прийшли форсувати Дунайський канал (він розподіляв Відень на дві частини), там німці чекали нас. І щоб зберегти солдат, треба було зробити арт-підготовку. Відібрали тоді мене, командира відділення, 2 автоматники, 2 сапери. Узяли човен, а він розсохся зовсім, одні тріски − долоня входила між дошками.
Командир знав, що ми можемо не дійти, треба було послати «смертників». Мені 19 тоді було.
Ледве перебралися на той бік. Вискочили з укриття. Там будинки 15-поверхові стояли, звідти стріляли. За 60 метрів − німці. Командир упав, хлопці також лежали побиті. І лишився я один із шести. Не знаю, який янгол-охоронець мене вберіг...
Так і пройшли село за селом, місто за містом. Який це жах війна!..
Згадує чоловік ще такий випадок: старшина приніс відро локшини, всі солдати стали над ним і заглядають − бо ні у кого не було ложки. А голодні... Тоді дістав Павло Глущенко зі своєї кишені ложку, так і пішла вона по колу... Сам устиг лише дві ложки з’їсти.
− За каналом пішли у наступ. Командир взводу каже: ховайтесь, бо з тилу б’ють німці. Коли мене стьоб по плечу − наче добрим дрючком хто дав... Перев’язали товариші, послали обробити рану медикаментами. Поки шукав санчастину, зустрів жінку, яка дала води, щоб умився. Знайшов перев’язочний пункт, там зробили перев’язку та укол. Та шукати госпіталь не став, вирішив повернутися до своїх на фронт. Але за день температура піднялася. Довелося йти у шпиталь. Перекидали від одного до іншого. Не приймали, бо температура від малярії піднялася, − згадує ветеран. − 8 травня виписали, до запасного полку направили. Солдат, який підвозив мене «полуторкою», похвалився, мовляв чув, що війні кінець. А коли я дістався до запасного полку, там ще не знали про цю радісну звістку...
Записала Сніжана Калюжна






Теги: черкаси, черкаська область,


Черкаси наживо

Чотири роки тому у цей день загинув полковник Ігор Момот. Тоді вперше з російського боку стріляли по Україні з «Градів». Посмертно йому присвоїли
Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
Нестандартна бабуся ...
Валерія Тімергаліна, RSS
На безкраїй ниві афоризму… ...
Володимир Даник, RSS
Нічний гість ...
Анна Сакун, RSS
Одна з пісень Висоцького ...
Володимир Даник, RSS
І це теж мине ...
Сніжана Калюжна, RSS