Про посттравматичне хибне коло, алкогольну созалежність і духовно-консультативний центр «Покрова»

Про зловживання алкоголю чоловіками розповідають чи не більшість дружин ветеранів. Псуються стосунки, розпадаються родини, життя йде шкереберть…

Взагалі слід зауважити, що алкоголь грає з людьми, які пройшли пекло війни, дуже злий жарт. Він ніби має тимчасово знеболити душевні рани, але натомість під дією алкоголю хронічно збуджена нервова система стає вразливою до посттравматичних проявів. Отже під час сп’яніння ветеран може переживати панічні атаки, занурюватися в бойові спогади, відчувати напади агресії тощо. Природно, що людина після цього всього виснажується і стресує. Тож прагне знову розслабитися. Отже вживає алкоголь. Але кількахвилинна анестезія зболілої свідомості в черговий раз змінюється панічними атаками, бойовими спогадами і агресією. Таке собі посттравматичне хибне коло…

Що з цим робити, як бути, коли рідна людина, що знаходиться поряд, скочується в алкогольну прірву, які є методи і стратегії подолання залежності від психотропних речовин – знає медичний капелан протоієрей Ігор Лєсов, який організував в нашому місті духовно-консультативний центр «Покрова».

Цікаво, що Ігор Лєсов окремо розглядає таке поняття, як алкогольна созалежність членів родини питущої людини. І це не просто пристосування до того, що в сім\’ї є хворий із залежністю. Созалежність – це така сама хвороба із сталими змінами поведінки людини, її характеру і навіть із хронічними захворюваннями, які зазвичай супроводжують даний стан. Созалежні люди в більшості випадків з часом стають егоцентричними (тобто сприймають свою точку зору, як єдину вірну), ревнивими і депресивними. Їхнє тіло реагує на постійні стреси, пов’язані із залежністю партнера, хронічними закрепами, тахікардією (збільшенням частоти скорочення серцевого м’язу), бронхіальною астмою, виразкою шлунку і можливими стрибками цукру в крові.

Цікаво, що созалежна людина частіше за все вважає себе доброю, хорошою і нещасною. І в усіх «прєлєстях» созалежності згодом починає відчувати певну зону комфорту. Викривлену, збочену і токсичну, але зону комфорту. Це як людина, що живе поруч із стихійним смітником: ніби і голова від смороду болить, і миші донімають, і естетичного задоволення мало. Але в принципі з усім цим можна миритися, і пообурюватися при потребі можна, і люди співчувають, та й вигода своя є – смітник близько, ходити далеко не треба… А от щоб вийти, поприбирати – це вже вихід із зони комфорту. Ну не буде смороду і мишей… А як же – пообурюватися і людське співчуття? І тут виникає питання – а чи варто? Тож виходить, що созалежна людина так само хвора, як алкоголік. Єдина відміна – вона не вживає алкоголю. Але це не спрощує її шлях до одужання, а навіть ускладнює його. Тож зазвичай на созалежність мало хто зважає. А дарма. Тому що лікування виключно залежної людини – марна справа. Адже, коли вона, оздоровлена і оновлена, опиняється вдома, поведінка созалежного родича в більшості випадків стає спусковим гачком до поступового повернення в алкогольні тенета. І всі зусилля, час і кошти, що були витрачені на лікування, стають даремними. Тож, за словами Ігоря Лєсова, паралельно має обов’язково надаватися допомога і созалежній родині. Ця допомога має бути стратегічно продуманою, фаховою і комплексною.

Отже варто замислитися, чи не так?

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x