Якось у казці, або Однієї літньої ночі

Літо. Село. Річка. Небо зі своїми прикрасами-зорями опустилося низько – так і просить, щоб його лагідно попестили рукою. Місяць висвічує тобі просто в душу. Вітер шорохкотить у кущах, ганяючи там чи то напівсонних рибалок, чи то зайців. А повітря таке жарке, що ним важко дихати – ніби обпікає тебе своїм доторком.

І ти йдеш до води. Вона стоїть непорушно, віє ледь відчутною прохолодою. Говорить до тебе, а ти не слухаєш, бо зачарований тим, що довкола – небом, зорями, нічним світлом, повітрям і відчуттям, що це – казка, а ти в ній – мавка, яка вийшла з лісу до річки опівночі змити свої гріхи.

А тоді мчатися. З усієї сили. Утомленими вуличками літа. Між деревами, полем, сількою стежкою, оминаючи хатинки, що вже давно сплять. Вдихати пил і відчувати його на своїх губах. Обганяти пташок, які полишили свій сон, аби пролетіти над тобою цієї ночі.

Летіти і знову повертатися до річки. У те літо, у те село, на той берег, усипаний діамантами росинок. Закрити очі і дозволити знову цій казці повторитися…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x