Доля архітектора

Доля архітектора

Не щодня випадає спілкуватися з відомим західним дипломатом. Відтак й наша розмова із сином Вернера Шнейдратуса, Освальдом Вернеровичем (для зручності ми погодили традиційну у нас форму звернення) розпочалася з тем, далеких від архітектурної. Хвилин за 40 я усвідомив, що така «міжнародна панорама» від 1980-х і дотепер в оригінальному викладі пана Освальда заслуговує на окремий матеріал, адже довелося йому нести непросту дипломатичну службу і на кризовому колись Кіпрі, і в компромісному у діалозі Схід – Захід Лондоні, і під крилом ООН «пару років перепочити» у комфортному Відні… А ще раніше, як «комсомольцю-міжнароднику» Спілки німецької молоді FDJ, долучитися до організації форумів від Москви і аж до Гавани. Випало патронувати напрочуд ініціативну молодіжну лідерку НДР Ангелу Меркель, а задля «щирішого діалогу» випити багато горілки з комсомольським ватажком Гришею Янаєвим, бо як же в Москві – та й без цього.
Одначе, за кілька годин Освальд Вернерович мав відповідальні зустрічі у Києві (упродовж інтерв’ю він з десяток разів спілкувався телефоном різними мовами, щиро при цьому перепрошуючи), тож – беремося. Добре, що попередньо ініціатор цієї зустрічі, наш головний архітектор Василь Дмитренко, увів в курс справи.
Вернер Шнейдратус змінював архітектурне обличчя «сталінської» Мос­кви, «хрущовських» Черкас і багатьох міст Німецької Демократичної Респуб­ліки часів становлення цієї країни. Проте щоб повернутися на історичну батьківщину і працювати там, довелося пройти сім кіл крижаного пекла у радянському засланні…

Із Берліна до Москви
– Освальде Вернеровичу, все почалося років зі 100 тому, далеко звідси, та й загалом – не з архітектури?
– Певною мірою, так. Історія родоводу по лінії батька – це людський вимір історії німецького комуністичного руху тривалістю у кілька десятиліть. Мій дід, теж Освальд Шнейдратус, а у нашому роду усіх чоловіків звати або Освальд, або Вернер, був лівим соціал-демократом, соратником Карла Лібкнехта і Рози Люксембург. Пройшов Першу світову, зокрема – повоював на французькому фронті, багатьом відомому за творами Ремарка.
Повернувшись до Берліна, керував листопадовим повстанням 1918 року. Був головою ради робітників і солдат, коли створили компартію, Освальд Шнейдратус очолив її військовий апарат, при цьому ще й обіймаючи депутатську посаду місцевого парламенту.
У 1923 році після невдалого завершення тельманівського повстання, в якому дід теж перебував не на останніх організаційних ролях, партія ухвалила рішення про переправлення родини Шнейдратусів до радянської Росії. Тож 1924-го ми опинилися тут.
У Росії дідові довелося згадати, а точніше – поставити до відома нових товаришів, що він не лише професійний революціонер, але так само й професійний архітектор. Попервах його призначили головним інженером будівництва у Енгельсі, згодом перевели в Орджонікідзе, де він займався питаннями будівництва крупних промислових об’єктів.
То були часи відродження акціонерних товариств, і одне з них – «Оргаметал» – стало пайовою базою металургійників. У Москві, в так званому районі трьох вокзалів, ця велетенська структура збудувала собі «головний офіс». Так ось, він – одна з робіт мого діда, а почасти вже й батька. Тепер будівлю позиціонують як пам’ятку архітектури популярного у другій половині 1920-х стилю баухаус. Прості форми та функціональність – його фундаментальні ознаки. У Німеччині баухаус став популярним набагато раніше, тож дід «імпортував» його сюди. Ну тобто – туди, в радянську Росію.
– А як складалася кар’єра батька?
– На час вимушеного переїзду йому було 16 років. У Москві він закінчив архітектурний інститут і розпочав практику. На «Оргаметалі» при дідові був ще, радше, учнем, але родинні стосунки тут ролі не грали. Невдовзі Вернер Шнейдратус уже самостійно робив успішні архітектурні проекти. Менші, більші – але так, що вони не викликали жодних нарікань. Його скрупульозність, акуратність та обов’язковість – один бік «медалі», інший – професіоналізм мало не на генному рівні.
Одним словом, у віці 25 років (!) – на посаді керівника архітектурно-проект­ної майстерні району Останкіно – його залучили до грандіозного проекту генеральної реконструкції Москви. І хоча 1933-го до телевежі було ще далеко, витоки «свічки» – тут. Нею стала відповідна конструкція для дуже модних тоді стрибків із парашутом.
Ще батько «від нуля» планував комплекс ВДНГ. Власне – визначався з місцем його розташування і перед високим партійним начальством обґрунтовував свій вибір місцевості. Тож іще один авторський «концепт».
Загалом генеральна реконструкція Москви 1930-х став проектом світового масштабу. Справді так: усередині того десятиліття нічого подібного людство не знало і навіть не замислювалося над тим, що таке можливо: за кілька років «замінити» одне місто іншим. І через два десятиліття той досвід знадобився батькові тут, у Черкасах. Запитаєте – «що ж так, де Москва і де Черкаси?»

Доля архітектора

Зачистка
– Справді, є таке бажання. Проте позаяк трохи обізнаний з історією СРСР періоду вкорінення тоталітаризму, маю версію.
– Тоді «деталі». 1937 рік, перша етнічна чистка. І здогадайтеся з одного разу, який народ – отак увесь одразу – став для країни ворогом №1. Підрозділи НКВС отримали наказ арештувати усіх німців СРСР. Частину їх мали розстріляти, іншу – ув’язнити на терміни від 5 до 20 років та видворити «за межі цивілізації».
Діда арештували 5 червня 1937 року і розстріляли в Бутово під Москвою вже 22 серпня. Загалом від літа 1937-го до осені 1939-го лише на цьому полігоні було знищено понад 22 тисячі репресованих усіх національностей, а таких полігонів в СРСР налічувалися десятки, а може й сотні.
Бабку мою заарештували і відправили «в Алжир» – «Актеменский лагерь жен изменников Родины». Сестру батька, мою тітку тобто, забрали до так званої «трудової армії» на примусово-каральні роботи. Батька забрали 9 листопада 1937 року за звинуваченням у тому, що він – німецький шпіон. І знаєте, який саме шпіонаж він здійснював? Та звісно – архітектурний! Вернер Шнейдратус видавав секрети генеральної реконструкції Москви. Ось так. Я маю фотокопії сторінок справи. Вона не те що «білими нитками», вона взагалі ніяк не шита. Однак фінал її – 10 років Колими.
Батько пережив, вижив і повернувся 1947-го. У Спілці архітекторів йому сказали: з центра ми тебе, само собою, приберемо, поїдеш працювати в Житомир. Поїхав звісно, хоч щось. Там за фахом трудився два роки, ніби все більш-менш, і ось… І ось 1949-го розпочинається друга «німецька операція». Знову беруть усіх етнічних німців, знову беруть батька, і уявіть собі – за тими самими звинуваченнями!
– Межа цинізму або ж просто «діаг­ноз режиму». Як повівся Вернер Шнейдратус?
– Нагадав, що якби він навіть був шпіоном, то вже відсидів. А ще таке. Щойно, 1949-го, було утворено прорадянську Німецьку Демократичну Республіку, першим керівником якої став Вільгельм Пік. А наші сім’ї дружили ще з дідівських часів. І на грунті революції, і просто. До слова, дочка Піка – моя хрещена мати. Із Вальтером Ульбрехтом та його дружиною Шнейдратуси також товаришували… Одним словом – усе до того, що батько порадив запитати безпосередньо у керівників НДР, чи бодай теоретично Шнейдратуси можуть «працювати на імперіалістів»? Така його «зухвалість» – очевидний крок ва-банк. Або – або.
І отримав. Вічне поселення у Красноярському краї, село Довгий Міст. Там він і познайомився з моєю майбутньою мамою, теж репресованою поселенкою. Вона, до слова, з Яворова.

Мати
– Навіть нічого не вигадуючи, історію вашої родини можна б сміливо брати за сюжет роману. Відчуваю, що у ньому й розділ, присвячений матері, так само був би не з простих.
– Мабуть що так. І оскільки вже скільки сказано про чоловіків… Мама народилася 1921 року у сім’ї простого яворівського чоботаря, який звався Семен Салик. У Першу світову він вою­вав у австро-угорській армії. Потім, як відомо, Галичина увійшла до складу Польщі.
Салик не мав коштів, аби вчити дочку у гімназії. Проте неподалік Яворова був католицький монастир, а при ньому – дівочі класи. І Семен знайшов оригінальний вихід: доччина наука взамін на лагодження взуття монашок.
Звісно, як українка, нічого про Україну в монастирі мати довідатися не могла: чия наука, того й правда. Проте приходив молодий священик, який давав уроки історії. У класах одні, а поза ними – інші. Десь у саду розповідав охочим про княжу добу, козаччину, про Тараса Шевченка. І що ви думаєте? Мама казала, що коли 1939-го їх раптом «визволили», першим розстріляли отого священика.
А 1941-го прийшли нацисти, і одразу ж загнали євреїв у гетто. Це врізалося в її пам’ять назавжди. Можливо тому, що євреїв у тому краї жило дуже багато. І тут раптом раз – і половина люду кудись пощезла.
Посилаючись на її розповіді, можу ще сказати, що в той чи інший спосіб новим окупантам тоді чинили опір чотири розрізнених сили: червоні комуністи, зелені незалежники, білі монархісти – вони виступали за повернення Галичини під протекторат Австрії, дарма що монархії давно не було, та й сама Австрія стала «німецькою», – та відчайдухи-євреї, які мстилися за своїх. Утім, наявність спільного ворога не заважала кривавим сутичкам між представниками кожної із сил. Отакою була тодішня Львівщина, і отакою бачила її моя 20-річна мати.
– За якою ж статтею заарештували її?
– Не лише її, але й Семена Салика та його дружину. Просто за те, що вони вижили в зоні окупації. Значить – так чи інакше співпрацювали з нацистами. Така «логіка». Дідуню й бабуню зіслали на Соловки і їхній вік там був недовгим, а мати через кілька тюрем опинилася у Красноярському краї. Там вона познайомилася із батьком, там 1951 року народився я.

Доля архітектора

Черкаська мить
– Незбагненна річ: як удалося вирватися з цього крижаного пекла? А до всього – повернутися до професії?
– Насправді вічне поселення – штука хоч і страшна, та не смертельна. Це «усього лише» унеможливлення перспективи жити будь-де поза «зоною» у широкому розумінні. Батько звів дім, хоч без великих проектів, та все ж працював як архітектор.
Далі – смерть Сталіна. Почалися клопотання, перегляд справи… Одним словом, усвідомивши абсурдність звинувачення, а можливо – й відчуваючи якісь докори сумління, батькові, зрештою, запропонували посаду головного архітектора міста Хрущов, тепер Світловодськ.
Проте він уже встиг навести мости з людьми із НДР, а посприяв цьому племінник Карла Лібкнехта – Курт Лібкнехт. До речі, Курт теж «відбував радянську еміграцію» та навіть півроку відсидів за загальною справою німців, але понад це його не пресували. Як-не-як – Лібкнехт. Тож 1946-го Курт виїхав до Німеччини, а 1949-го очолив «усе будівництво» в НДР. Звісно, нова країна потребувала спеціалістів, і батька давно тримали у полі зору.
І ось коли він «зневажив» високою посадою в такому «знаковому» місті як Хрущов та повідомив про намір виїхати до Східного Берліна, йому сказали: а чого ж, їдь. Мовляв – справа допомогги нашим німецьким соціалістичним друзям украй важлива. Тож, щасливої дороги і великих звершень. Тільки дружина з сином залишаться тут. Чому? Тому що по твоїй справі питання закрите, а по її – ні. Власне, її і не переглядали, але це не той випадок, коли «автоматично».
Тобто розумієте, так? Нижче пояса, і очевидно – з нахабною фізіономією. І батько залишився. Тобто – затримався. Тож – Черкаси: новий обласний центр УРСР. Тут він працював заступником головного архітектора області та виконував обов’язки головного архітектора міста понад півтора роки, допоки переглядали «справу» дружини.
У листопаді 1955 року ми виїхали до НДР.

Доля архітектора

Нова-стара земля
– Нехай це буде емоційно і навіть по-журналістськи неправильно, але дозволю собі «Фух! Слава Богу!» Одначе – абсолютно нові реалії, нове суспільство. З Красноярщини – у Берлін із нетривалою «акліматизацією» в Черкасах. Важко було?
– Мені, чотирирічному Освальдові Шнейратусу, – точно ні (сміється). Щоправда, я не говорив німецькою, але швидко навчився. Ну а потім ще п’ятьма, але то вже інша історія.
Батько багато витримав. А ось у Берліні на його очах зблиснули сльози. На якусь ледь помітну мамі мить…
Ну а далі – робота, робота і ще раз робота. Не знаю, чи пережив він крах ілюзій щодо соціалізму. Напевне – ні, адже залишився комуністом і вважав, що справжні комуністи – це люди, які будують нове, справедливе суспільство. І нову архітектуру для нього – теж.
У Міністерстві будівництва НДР батько очолив відділ містобудування і архітектури. І за іронією долі першим «його» містом став Сталінштадт неподалік Берліна, нині Айзенгутнштадт. Це місто металургів, і воно цікаве тим, що нині охороняється ЮНЕСКО як еталонний зразок соціалістичної доби. У ньому настільки все продумано, прораховано, а відтак і функціонально, що дивує й дотепер.
Напевне, назва Айзенгутнштадт мало кому про що говорить, то ось вам цікава історія про впізнавану в усьому світі берлінську телевежу. Міністерство зв’язку НДР бачило її далеченько від середмістя на пагорбі: так можна було позбутися 40-ка метрів «зайвої роботи» та заощадити якісь кошти.
Підсумкове засідання відбувалося у кабінеті Вальтера Ульбріхта, тодішнього першого секретаря компартії. Локацію майже погодили. І тоді до карти Берліна підійшов батько. Розповів про історичне радіально-кільцеве планування міста та про ті переваги, коли б візуальним об’єднувальним елементом простору стала вежа не на віддаленому пагорбі, а у центрі, на Александерплац. Мовляв – це важливо як технічно, так і естетично, а вежу буде видно звідусіль. «І з Західного Берліна теж?», – поцікавився Ульбріхт. Батько ствердно відповів. Отак, власне, вона й опинилася «на своєму місці».
– А це було настільки принципово – щоб вежу бачили з території ФРН?
– Аякже! Існувала ж величезна архітектурна конкуренція. Вони збудували шикарну радіовежу – ми відповіли телевежею. Ну, це як приклад. Будете сміятися, хоча який тут сміх, – але провідні архітектурні посади у Західному Берліні часто обіймали ті, хто так само колись генерально перебудовував Москву, а потім сидів у таборах.
Останньою великою роботою Вернера Шнейдрауса стала реконструкція знаменитої опери у Дрездені, яка до межі повної руйнації постраждала, як і сам Дрезден, у 1945 році. Батькові було далеченько за 70, опера теж поважного віку. І вони прекрасно порозумілися.
…Батько став академіком, був нагороджений найвищою відзнакою країни – золотим орденом Карла Маркса, мав безліч інших знаків визнання. Проте не у відзнаках річ. Мій батько, Вернер Шнейдратус, відбувся і як особистість, і як професіонал, попри всі випробування, які випали на його вік.
– Щиро вдячний Вам за цю дивовижну розповідь. Будете у наших краях…
– Принаймні – розраховую побувати. Тож гадаю, ще зустрінемося.

Василь Дмитренко, головний архітектор Черкаської області, заслужений архітектор України:

– У 2014 році широко відзначали 60-річчя Черкаської області, а ми своїм цехом мали нагоду згадати такий же ювілей тодішнього відділу у справах будівництва і архітектури Черкаського облвиконкому: установи, з якої, за великим рахунком, починалася розбудова краю.
Оскільки її витоки не були досліджені, а згодом пішли реорганізації, мене ця історія професійно зацікавила. Власне, дослідження тривало здебільшого як біографічне: 10 років обласну архітектуру очолював великий організатор і талановитий архітектор Станіслав Йосипович Дубицький. І коли я працював з відповідними архівними матеріалами, то з’ясував, що заступником у нього був німець за національністю Вернер Шнейдратус. Хто? Звідкіля? Багато запитань і жодних відповідей.
Зрештою, дещо встановити вдалося. Зокрема ще й те, що Вернер Освальдович був не лише заступником головного архітектора області, але й виконував обов’язки головного архітектора Черкас. Фактично – саме Вернер Шнейдратус став «першим головним» щойно створеного обласного центру. Для корпоративної історії це важливо.
Враховуючи такі факти, 2014-го ми встановили пам’ятні дошки: як Станіславові Дубицькому на фасаді нашої установи, так і Вернерові Шнейдратусу біля входу до колишнього готелю «Черкаси».
Про те, що у ФРН живе його син, я нічого не знав. Допоміг «всесильний інтернет»: Освальд дізнався про цю подію, не один рік ми спілкувалися через мережі і, нарешті, обидва дочекалися того моменту, коли у справах він завітав сюди…

Підготував Борис Юхно

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x