Відпускаю вінок. Він не потоне. Плистиме довго по річці, минаючи неспокійні хвилі. Плистиме так легко й невимушено, ніби робив то все своє квітково-трав’яне життя. А свічка в ньому не затухне. Палахкотітиме всю дорогу, ніби маячок для моїх бажань. Цей вінок допливе до морів, океанів, побачить світ і, зрештою, знайде, що шукав.

Розпалю багаття. Відчую його жар, ставши близько босими ногами. Вкидатиму в нього по черзі кожен страх, що причаївся у душі, спалюватиму негатив, емоції, події, солодкі й солоні слова, навіть сльози знищу у тому жарі.

І коли вже у вогні не залишиться нічого, крім яскравого світла, неминучого тепла і невимовної чистоти, коли вже не лишиться навіть думок, коли тіло відпустить тривога, сором, напруження, тоді розженуся, ніби востаннє в житті, і стрибну.

Через вогонь, через межу, що відділяє мене колишню і мене нову, через край, що є рубіконом мого народження й життя. П’ять тижнів тому цей стрибок планувався з мосту й вів лише до руйнації, а сьогодні – на полі цих руїн найкращі архітектори почнуть будівництво.