Місто довго не могло заснути. Переверталося з боку на бік. Відгукувалося дзвінким сміхом, бігало за м’ячем у темних вуличках. Літало грайливим настроєм понад кронами дерев, шугаючи птахів.

Місто довго кліпало очима. Визирало допитливо з порожніх вікон. Вглядалося у нічне небо, вишукуючи свою зірку. Шаруділо у листі й прислухалося до несміливих і недалеких розмов.

Місто бавилося з вітром і жадібно вбирало в себе запах стиглих абрикос і грози, що насувається. Надихалося з хмарами й умивалося дощем, босими ногами ступаючи на розпашілий, але щойно змоклий, асфальт.

Місто тішилося, як дитя. Місто знало, що треба спати. Проте, відчуваючи свіжість крапель на своїй шкірі, обійми липня на своїх плечах, рухаючись у такт милозвучній музиці дощу, воно, знесилене, солодко засопіло у своєму ліжку із духмяних трав лише на ранок…